​​«Я постійно думаю про річку з дуже швидкою течією. І про двох людей, які намагаються триматись одне за одного, триматися з усіх сил, але врешті вони виснажуються. Течія надто сильна. Вони мусять одне одного відпустити, роз'єднатися. Як шкода... адже ми любили одне одного все життя. Але ми не можемо назавжди залишитися разом».❔Чи змогли б ви промовити ці слова коханій людині? Чи змогли б вірити в своє призначення настільки, щоб з покірністю відпустити свої мрії та почуття?На ці питання герої роману Кадзуо Ішіґуро «Не відпускай мене» відповіли б без найменшого вагання: «Так». Бо їм не довелось уявляти. Вони пережили щось значно гірше - вони не мали можливості обирати.Роман Кадзуо Ішіґуро «Не відпускай мене» - з перших рядків тиха, навіть буденна, але водночас тривожна антиутопія про трьох друзів, вихованих у закритому інтернаті, які з плином часу усвідомлюють свою жорстоку неминучу долю - бути донорами органів. Їхні взаємодії розкривають швидкоплинність їхніх життів, дружби, кохання, яке приречене бути виключно болісним. Це історія не стільки про наукову фантастику, скільки про людяність, пам’ять та межі вибору.Розгортаючи книжку, ми одразу занурюємось у світ спогадів Кеті Г. Автор використовує знайомий та надійний прийом ведення історії від першої особи, але унікальність стає помітною лише згодом - ці слова живуть у голосі, а не на папері. Кеті не веде записи в щоденнику. Насправді, вона зовсім не надійний оповідач, адже спомини мають прикру властивість змінюватися з кожною їх згадкою. Читач зустрічається з нестримним потоком думок, де події переплітаються та плутаються, тож розділи іноді не мають сенсу. Але чи погано це? Чи наш внутрішній голос не такий же непостійний та невгамовний, прагнучи швидше донести те, що відбувається всередині нас? Усі ми свого роду Кеті Г. А може, хтось з нас навіть її «ймовірне я». Тема клонування завжди чіпляє насамперед етичним аспектом. Кадзуо Ішіґуро, в свою чергу, акцентує увагу на ролі мистецтва як способу дотягнутись до свідомості більшості. Чи мають клони душі? Мистецтво мало бути доказом, що так. І все ж, хоча жодна людина не готова відмовитись від шансу вилікувати рак, так само жодна людина не готова подивитися правді в очі щодо того, яким саме чином це стало реальним. А в цей час ці діти продовжують вчитися, гратися, сміятися… продовжують дорослішати заради того, щоб одного дня отримати повідомлення про дорогу в один кінець. Але найстрашніше не це. Вони не повстають, не планують втечі. Вони змирились раніше, ніж зрозуміли. І їх історія губиться в просторі, як і мільйони інших. З любовʼю,Твій. Найкультурніший! ♥️