Що людей бентежить - принаймні, бентежило колись мене, - то це те, що християни вважають віру в цьому сенсі чеснотою. Я запитував: як, скажіть на милість, віра може бути чеснотою? Що морального чи аморального в тому факті, що хтось вірить або не вірить у низку певних тверджень? Адже очевидно, казав я, що людина розважлива приймає або відкидає те чи інше твердження не тому, що хоче чи не хоче його прийняти, а тому, що вважає доводи на його користь переконливими або непереконливими. І якщо, оцінюючи вагомість цих доводів, людина помилилася, то це свідчить не про те, що вона погана, а хіба що про те, що їй трохи бракує ерудиції. Якщо ж, вважаючи ці доводи непереконливими, хтось усе одно силкувався би повірити, незважаючи ні на що, то це було б просто безглуздо.Що ж, я своєї думки так і не змінив. Але відтоді я збагнув одну річ, якої багато хто не бачить ще й досі. Отже, я припускав, що, раз визнавши щось правдою, людський розум автоматично вважатиме так надалі, аж доки не з'явиться якась вагома причина цю думку змінити. Вважав, інакше кажучи, що людський розум керується виключно логікою. Та це не так. Наприклад, мій розум на підставі беззаперечних свідчень абсолютно переконаний, що від наркозу я не задихнуся, а кваліфікований хірург ніколи не почне мене оперувати, доки я при свідомости.Утім усе це жодним чином не впливає на той факт, що, опинившись на операційному столі з тою огидною маскою на обличчі, я відчуваю приступ якоїсь суто дитячої паніки. Мені починає здаватися, що я таки зараз задихнуся, й охоплює страх: ану ж вони візьмуться різати мене ще до того, як я знепритомнію? Іншими словами, я втрачаю віру в наркоз. Ту віру в мене відбирає не розум; навпаки, якраз на розумі вона й заснована. Відбирають її емоції та уява. Це битва між вірою та розумом, з одного боку, й емоціями та уявою - з іншого.Коли ви про це замислитеся, то вам на думку прийде чимало відповідних прикладів. Приміром, одному чоловіку на підставі цілковито вірогідних фактів відомо, що знайома гарненька дівчина - ще та скоробреха, не здатна втримати язика за зубами, а тому довіряти їй не можна. Одначе, коли він опиняється у її товаристві, віру у ці відомості про неї його розум втрачає, а на думку спадає: "Може, цього разу все буде інакше". Як наслідок, він каже їй щось, чого казати було не слід, і знову ставить себе в дурне становище. Так його почуття й емоції руйнують віру в те, що відповідало дійсності - і йому про це було добре відомо. Або візьмімо хлопця, який учиться плавати. Розумом він чудово розуміє, що у воді людське тіло, залишившись без підтримки, не обов'язково відразу ж тоне, бо ж бачив десятки людей, які плавали чи просто трималися на воді. Усе питання тут, однак, у тому, чи й далі він у це віритиме, коли інструктор забере руку і залишить самого у воді власне його? А чи раптово втратить віру, перелякається і почне тонути?Те самісіньке відбувається і з християнством.Просто християнство #merechristianity#простохристиянство#lewisdaily