Коли я майже увірував в Бога, і навіть коли увірував, то мене турбувало те, що нам постійно кажуть славити і хвалити Його. Особливо мене дивувало те, що ніби й Самому Йому це довподоби. Кому подобається людина, якій постійно потрібно говорити, яка вона добра, мудра та прекрасна? Ще неприємніші ті, хто це й вторить мільйонерові, акторові чи диктаторові. Ця дурна та моторошна картина не йшла з моєї голови. В псалмах ж це було ну вже зовсім несумірно: «Хвали, душе моя, Господа», «Хваліть Господа», «Хвали, Єрусалиме, Господа». І чому вони не просто хвалять, а закликають до цього інших, навіть не лише людей, а й якихось велетенських риб, град та сніг, які, очевидно, і без того роблять те, що мають? Ще гіршими були слова, які автор приписує Богові: «Хто жертву подяки приносить, той шанує Мене» (50:23). А найгірше – винятково немудрі та язичницькі торгування, що нагадують мені, як дикун то влещує ідолові, то б’є його; псалмоспівець нібито хоче домовитися: «Гаразд, подобається хвала – зроби мені те та інше, і буде Тобі хвала!» В 54 псалмі він молить врятувати його від ворогів, а потім запевнює: «В добровільному дарі я жертву Тобі принесу, ім'я Твоє, Господи, славити буду» (54:8). Знову і знову він просить врятувати його саме тому, що мертві не зможуть хвалити (30:10; 88:11; 119:175). Важливо й те, скільки раз він вихваляє: «Сім раз денно я славлю Тебе через присуди правди Твоєї» (119:164). Це сильно мене обтяжувало. Несамохіть думається те, чого б не хотілося. Вдячність Богові мені зрозуміла, але ж не ці постійні лестощі! Та й сучасний богослов мене не заспокоїв, пояснивши, що «Бог має на це право».Навіть тепер я вважаю, що висловився він невдало, хоча, здається, я розумію, що він мав на увазі. Розпочну з неживих предметів. Що ми маємо на увазі, коли кажемо, що картина заслуговує захоплення? Не те, що нею захоплюються, - маси людей можуть захоплюватися сотнями бездарних картин. Не те, що вона заслужила захоплення, - працювала, докладала зусиль і заслужила. Ми маємо на увазі те, що захоплення – правильна та адекватна реакція на неї, і якщо ми не так реагуємо, то глухі та сліпі – і нам від того гірше, бо багато, що втрачаємо. Те ж можна говорити про красу природи. Хвалити (або, коли хочете, цінувати) Бога – означає не спати, бути в реальності; не цінувати Його – втратити велику радість, а врешті-решт і все взагалі. Мізерне та вбоге життя тих, хто не сприймає музики, чи ніколи не закохувався, чи ні з ким не товаришував, чи не любить читати, чи не радіє ранковій прохолоді, чи як я, не цікавиться спортом, - лише більш ніж слабкі відблиски такого стану. Але й це не все. Бог не лише заслуговує захоплення й похвали, Він велить нам хвалити Його. Я не розумів того, поки не зрозумів, що коли ми служимо Богу, то Він відкриває Себе нам. Не всі і не завжди, але багато хто Господню красу бачать у храмі. Навіть в юдаїзмі значення жертви було не в тому, що люди приносили Богу телят та ягнят, але в тому, що Він Сам давав Себе їм, коли вони це робили. Наша літургія це виявляє значно краще, просто фізично відчутно. Жалюгідну думку, що Бог в якомусь сенсі потребує нашого поклоніння, як марнотній жінці хочеться компліментів чи марнославному письменику – дифірамбів, спростовують слова: «Якби був Я голодний, тобі б не сказав» (50:12). Навіть якщо б припустити, що існує така абсурдна істота, то навряд чи вона б звернулася до нас, нижчим із своїх розумних творінь. Від своєї собаки я не очікую похвали своєї книги, і навіть не від кожної людини така похвала мені буде приємною.Міркування над Псалмами#ReflectionsOnThePsalms#lewisdaily