Одіссея (2026) реж. Кристофер Нолан *соромʼязливо визираю з ракушки, наче і не було піврічної паузи і ніби знову збираюся регулярно дивитися кіно і писати про нього в канал, але звісно це не так, але хто зна* Не пройшло і 20 років, як Одіссей повернувся на Ітаку, не пройшло і 2х місяців як я сходив на Одіссею. Ну бо не можна пропускати Нолана в кінотеатрах, якби того не хотілося. По факту Одіссей – це той самий Оппенгаймер, тільки навпаки. Обидва фільми про геніїв, які принесли в світ дещо жахливе і руйнівне. Але якщо Оппенгаймер був про те, як людина перетворюється на міф, то Одіссея – це історія міфу, за яким стоїть звичайний смертний. Зізнаюся, я переймався за каст. Не за ту його частину, за яку переймалася більшість глядачів, а за каст самого Одіссея. Сучасний Метт Деймон мені завжди здавався надто несерйозним, але він зміг. Він зіграв саме того приземленого Одіссея, який потрібен був Нолану – втомленого, трохи відстороненого і розгубленого. Це напевно не найкращій фільм Нолана, але, подібно тому, що сталося з головним героєм, якимось чином через цей фільм я відчув значно більше Нолана-людини і значно менше Нолана-генія. Це не стерильне полотно, якими він намагався зробити свої попередні фільми. Це кіно живе, справжнє і шерохувате, і тим чудове. #драма #пригоди