о. Сергій Ющик взиває:«От сиджу біля свого броньовика і думку гадаю. В силу служби у фронтовий медичній евакуації доля закинула мене знову на прифронтові території. Звісно, що робота медеваку не цілодобова. Навіть скажу більше, наші молитви і побажання один одному про безробіття, бо чим менше роботи, тим більше всі живі та здорові. Знайшов на цих землях храм. І вже намріяв та напланував, що в разі відсутності викликів, обов'язково побуваю на богослужінні. Проте зранку храм закритий. Не знаю, ймовірно, священик обслуговує декілька релігійних громад. Так буває. Не завжди одна громада може утримувати священика, тим більше сімейного. Не завжди є співаки для служби. Проте допис не про це. Помолившись біля дверей храму, вирішив дізнатись розпорядок богослужіння на майбутнє, адже на ротації я в цих краях на 30 днів. Центр села, магазини, якісь сільські установи. Загалом, надибав місцевих. Привітався з одним. Питаю, чи в храмі служиться? У відповідь місцевий (!!!) чоловік каже дивовижну річ: "Не знаю". Питаю другого. Теж не знає. Направили по хатах питати, може жінки вкурсі. Продавець магазину зателефонувала до якоїсь тьоті, а потім відповіла: "Сьогодні служби нема,". На уточнення: " А коли буває", відповідь була проста: " Служба буває.... не знаю коли буде... там як священик скаже". Ось така ситуація. Місцевим людям той храм не дуже треба. А тим, хто у відрядженні, не дізнатись, бо "часи такі". Про що допис? Однозначно, цінуймо те, що маємо. Бо можуть наступити часи, коли і храм є, і ключі до нього є, але коли там буде молитва - не відомо. А ще ЦЕ ЗВЕРНЕННЯ до співслужителів, ДО ЄПИСКОПІВ, пресвітерів та ієромонахів. Дорогі друзі, владики, браття. Звісно, релігійні громади прифронтових територій не можуть утримати сімейного священнослужителя, а обставини життя не дозволяють йому своєкоштно жити неподалік війни. Сімейні пресвітери рятують своїх дружин і дітей. Це їх обов'язок. Місцеве духовенство правильно робить, що роз'яснює необхідність евакуації цивільного населення та показує приклад. Проте є ж багато монастирів, де служать соборно по 10-15 осіб одночасно. Направте до таких, збудованих/відроджених але закритих храмів ієромонаха з півчим, вони ж не будуть обтяжливими для громади, бо вони на утриманні монастиря. Сплануйте служби так, щоб у храмах звершувалось богослужіння! Не пару разів на місяць для місцевих, які виїжджають! А так, щоб видно було, що в храмах прифронтових сіл лунає молитва! Ми сумуємо тут за богослужінням! Не всі туди прийдуть, не буде там скупчення людей, не буде видно там свят. Але нам, з пораненими в авто, буде легше летіти тією вулицею, де відкритий храм. Ми будемо не тільки знайти, а й бачити, що за нас моляться. Медики, мої колеги, добровільно, замість своїх відпусткок їдуть сюди задля порятунку. Ризикують життям, в чомусь собі відмовляють, навіть в своїх родинах спорять, щоб поїхати на допомогу. Тому вважаю, що й пастирі, особливо в монашестві, можуть їхати сюди, щоб примножити молитовну присутність. Не у фейсбуці і телеграмканалах нам треба фотки з гарних соборних літургій, де звершилась молитва за захисників. Тут помоліться з нами! З точки зору безпеки, ми ж живемо, трудимось. І з технічної точки зору мівіни і до мівіни тут вистачить, щоб хоча б на ротаційній основі пожити і послужити в прифронтових храмах пару тижнів. Щоб храми, які закриті російською військовою злобою, були відкриті нашою любов'ю та турботою про ближнього!●●● допис не для міжконфесійних майнових розбірок: лишімо це для тих тилових героїв, кому більше нема чим зайнятись●●●»