Прихисток на Станимирі.Останнім часом сніг на Новий рік і Різдво це рідкість. Ми всі дружно рухаємося у безодню і клімат йде туди ж. Вже незабаром підростаюче покоління буде думати що сніг це щось таке як мамонти чи динозаври - щось, про що написано в книжках. Але є місця, де ще можна застати сніг. І вони переважно в горбичках. Вже 13 років ми з друзями вирушаємо в гори на стику 31 і 1 числа аби якнайдалі втекти від всього передноворічного маркетингу і безглуздих звернень за 10 хвилин до 12-ї. Останнім президентом, якого я слухав був Ющенко. І думаю що після нього нічого нового і особливо мудрого не додалося.Тож 30 грудня зранку ми телепортувалися в сонячний Максимець по шаленому бездоріжжю долини Бистриці.Далі був стрімкий підйом, блуд, традиційні думки "краще я б вдома..." і поміж цим всім за годинку ми вилізли на хребет. Хребет Павлюківський, який далі з'єднується зі Станимиром. Підозрілим була практично повна відсутність снігу - лиш де-не-де під деревами лежали залишки різдвяного снігопаду. Тож ми продовжили пошук. А хто шукає, той...На вершині Менчула ми зайшли в досить глибокий сніг, який іноді був вище колін. Джекпот! Але була одна негативна річ - сліди. Спочатку ми натрапляли на сліди звірів, а потім на сліди групи туристів. І це було зле, адже стая, на яку ми надіялися, могла бути зайнятою. Ми, звісно ж, мали намети як аварійний варіант, але то не так прикольно, як в хатинці.Вийшовши на полонину Довге поле перед нами постала краса Ґорґан, шикарні краєвиди і хатинка на горизонті, яка... виявилася зачиненою. Якраз в цей момент зайшло сонце і почало темніти. Наступні хатки через 2 км, але вже темно, суттєво похолодало і туди ведуть багато протоптаних слідів. Шанси на комфортну ночівлю стрімко зменшувалися. Але ми вирішили йти.Подолавши стрімкий набір, через годину з хвостиком ми вийшли на полонину. Орієнтуюся по навігатору - хатинка вкінці полонини. Проходжу кілька добротних стай, які зачинені на потужний (це слово останнім часом набуло негативного значення) замок. Вмикаю ліхтарик на повну і бачу як в хатинці в лісі світиться вікно. Все пропало. А так не хотілося ділити хатинку з кимось. йду туди щоб хоча б випити в теплі чайок і, вже перед стаєю, розумію що то був глюк! Хатинка вільна!Всередині якраз місця на 3 людей - юху! Ми поприбирали безлад, нарубали дров, розпалили пічку і поринули у 2 денний стрибок у справжнє щастя. Наступного дня була шикарна погода, ми зайшли на вершину Катерина, Станимир, поблукали по слідах ведмедя, який чомусь не захотів спати (певно тепла зима), я бачив лисицю, поплавали в снігу, який інколи доходив майже до грудей! А також провели останнє сонце 2024 і зустріли перше сонце 2025.Оце і є справжнє - поринути в природу, вбирати її до останньої клітини, насолоджуватися сонцем, вітром і свіжим повітрям і дихати на повні груди. Це те, що передалося нам з часів появи нашого виду. І те, чого ми так потребуємо.Вже на спуску в Максимець в мене в голові крутилася думка: а скільки ще це може тривати? Скільки ти ще зможеш ходити у ці гори? Який термін твоєї придатності?В мене немає відповіді на ці запитання, але є розуміння - скільки зможу, стільки й буду. Адже тільки но випадає нагода побачити дійсно щось вартісне - нею потрібно користатися. Так мало чогось хорошого в нашому житті. І так багато його там де високо, вітер і сніг. І карпатська мантра, яка продовжує літати в горах.Щастя є! Вйо до горбів!#подорожнінотаткиКД