​​Можна було б сміливо і на серйозних написати, що Річард Осман з його «клубом» - це нудно, притягнуто за яйця і до неможливості стерильно. Як і восьмисерійні «джентельмени» Гая Річі для «нетфліксу», які я глянув паралельно і з котрих вийняли всю рокнрольну душу і хоча би якусь переконливість. Але я цього не напишу.) Контент для відпочити, але при тому не харитися тупістю читаного/баченого в теперішні дні іноді потрібен більше за снобізм високої полиці і зарозумілість авторського кіно. Іноді, наголошую. Османівські пенси з британської глибинки, які аби не вмерти з нудьги, завзято розслідують містечкові вбивства, торкнули мене передусім вільготним способом свого старечого життя. Утопічні речі як на наші реалії, але як же приємно думати, що так можна. Можна і треба. На спокої і чіллі провінційного осоння. Все інше - випуклість персонажів, інтрига, мотиви, таємниці минулого - другорядні речі. Подеколи не полишало відчуття, що Осман натикав текст героями, а тільки тоді вирішував, що з ними робити. Принаймні, остання третина «клубу» з її сюжетними рішеннями і «твістами» свідчить саме про це.) На полицю літнього, необов’язкового, легкого, але з приємним (затишним) вайбом.#книги #річардосман