​​«А чи можливо, що моє майбутнє - поруч із дідом? - таки подумав він. - Між цих соснових лісів і нескінченних луків? Сиди, мовчи, пий гіркий чай, аби не порушити кордони аскези, вдосконалюйся у самозреченні та май глибоко в дупі все своє минуле, насолоджуючись миттю» (с)

Кривавище війни на перших сторінках, де трупів більше ніж живих. Київ, в якому ще існує «вернісаж», можливо, Київ, в якому «вернісаж» існуватиме завжди. Життя інтелігентів, теперішніх і колишніх. ПТСР національного масштабу. Молодший на твоє життя світ, в якому все ще попереду. Поділ такий Поділ.

Батьківська неприкаяність. Жінки, дивні, в дечому фантастичні жінки, які люблять Кено, Віана, Гоппера і не терплять кінзи, до якої я в останні роки полояльнішав, але це не має жодного стосунку до цих абзаців.

Власні похорони, на які кожен хоча би раз, подумки, але хотів потрапити, зацінити, шо там і як, тужать чи не дуже. Трохи безтілесого Кафки і безрадісні герої, які впиваются фільтром і вином, що стало вже фішкою автора. Я про вино.

Хоча все зрозумілим стає вже в другому розділі роману Артема Чеха, який письменник закинув наприкінець оповіді, це не має аж такого значення, бо про сюжет тут йдеться чи не в останню чергу. Відчуття тут важать найбільше.

Самотність, відчуженість, свинцеві якорі минулого і глибока нехіть, які не вписати в жодні слова, наміри чи витвори мистецтва, яким герой займався до війни. Як не вписати себе. Ні там, ні тут. Наче би вернувся, наче би чекали, але щось явно пішло не так.

Пригадався мимоволі молодий Джейк Джилленгол з Початкового коду, його вісім хвилин, всрате місце, де він сидить після кожної «місії», бажання набрати батька і гірке усвідомлення, яке приходить згодом…

В принципі, а чого ще очікувати від історії, де герой виявляє, що поки він викарабкувався після поранення і недовгого полону, фейсбук вже попрощався з ним, відповідально відспівав усі можливі посмертні оди, і готується до похоронів. Тільки от потрапити на них трохи складнувато, якщо ти не в спику запрошених… Абсурд, з якого складається ледь не все наше теперішнє життя.

Іноді смерть - свобода.
І жодної романтики війни.

Сумно. Боляче.