Ви мешкали в будинку місцевого багатія. Багатія там, звісно, не було, разом зі своєю дружиною з губами пожирачки водоростей і цицьками, наче волейбольні мʼячі, він виїхав до Варшави. Хлопці за той будинок навіть платили багатієві якісь гроші, що не давало тобі спокою: ви тут, на війні, а платите ухилянтові, який сидить собі у Варшаві, і до одного місця йому і ви, і війна.

Через два дні після того, як ви, дванадцять мужиків і дві баби, заселилися, молодий, але здоровий, як гора, солдатик із позивним Бармен, зламав садовий стілець. Якраз літо було, ви смажили шашлики на цегляному мангалі, і Бармен гепнувся на той лозовий стілець, і стілець шляк трафив, і саме комбат прийшов, як Бармен той зламаний стілець доламував і кидав у вогнище.

- Хто стілець зламав? — спитав лише.

Бармен, на жаль, зізнався. Комбат склав протокол знищення майна й наказав Барменові стілець відкупити, і тоді виявилося, що це якесь йобане французьке гівно з йобаної французької лози, нахуй, вартістю 1200 доларів, і я маю це йобаному ухилянтові, йоб його мать, відкупляти, коли сиджу тут, нахуй, а той хуй у Варшаві у баби своєї в пизді риється, — так кричав Бармен по телефону, але комбат був непохитний, стілець треба, нахуй, відкупити, це також питання поваги до пікселя, тобто українського мундира, український солдат шанує власність громадян України.

Ти був під сильним враженням, але швидко виявилося, що це, однак, виняток, а не правило.

Щепан Твардох, Нуль

Читаю ночами. Питань багато.
Потім поговоримо.