🌀IMEC, Газа, Ормуз і межа китайської всемогутностіКоли у вересні 2023 року на саміті G20 у Нью-Делі презентували IMEC — India–Middle East–Europe Economic Corridor, це виглядало як одна з найамбітніших геоекономічних ідей десятиліття. Йшлося про коридор, який мав з’єднати Індію, Близький Схід і Європу через порти, залізниці, енергетичну та цифрову інфраструктуру. Формально меморандум підписали Індія, США, Саудівська Аравія, ОАЕ, Франція, Німеччина, Італія та ЄС; маршрут мав іти з Індії через ОАЕ, Саудівську Аравію, Йорданію, Ізраїль і далі до Європи. Це був не просто транспортний проєкт. Це була альтернатива китайському “Поясу і шляху”. Індія отримувала пряміший вихід до Європи. США — спосіб посилити союзників і обійти китайські логістичні мережі. Саудівська Аравія та ОАЕ — роль великих транзитних центрів. Ізраїль — шанс стати важливою ланкою між Азією та Європою. А Європа — новий маршрут торгівлі, енергії й технологій без надмірної залежності від Китаю.І саме тому, коли за місяць після презентації IMEC сталася атака ХАМАС на Ізраїль і почалася війна в Газі, багато аналітиків одразу сказали: вигодонабувачем може бути Китай.Логіка була проста. Якщо IMEC — конкурент китайського “Поясу і шляху”, то будь-яка велика війна на маршруті цього коридору б’є по проєкту. Війна в Газі зупиняє нормалізацію між Ізраїлем і Саудівською Аравією. Без цієї нормалізації коридор Індія — Близький Схід — Європа стає політично майже неможливим. Тому версія про “китайський інтерес” виглядала спокусливою.Але тепер ми бачимо складнішу картину.Ситуація з Ормузькою протокою показала: Китай не настільки всемогутній, щоб просто керувати Іраном одним дзвінком.Так, Китай є головним покупцем іранської нафти. Так, Пекін має величезні економічні важелі. Так, Ірану важлива китайська підтримка. Але коли для режиму аятол питання переходить у площину виживання, ідеології та війни зі США й Ізраїлем, китайські важелі перестають бути кнопкою управління.Ось у цьому головний урок.Іран може враховувати інтереси Китаю.Іран може продавати Китаю нафту.Іран може користуватися китайським дипломатичним дахом.Але Іран не є китайською маріонеткою.Коли Ормуз став інструментом тиску, Китай був змушений закликати до дипломатії, збереження судноплавства і стабільності. Reuters прямо повідомляв, що США і Китай збіглися в позиції щодо неприпустимості зборів або контролю над проходом через Ормузьку протоку, а китайська дипломатія критикувала силові сценарії й закликала до переговорів. Тобто Пекін не виглядав як режисер кризи. Він виглядав як гравець, який намагається обмежити шкоду.Це не означає, що Китай не отримував вигоди від ослаблення IMEC. Отримував. Будь-який провал альтернативного коридору між Індією, Близьким Сходом і Європою вигідний Пекіну. Але це ще не доказ, що Китай замовив чи контролював війну в Газі.Можливо, інтереси Китаю й Ірану просто збіглися.Китай не хотів сильного IMEC.Іран не хотів ізраїльсько-саудівської нормалізації.ХАМАС не хотів нової регіональної архітектури, де палестинське питання відсувають на другий план.Але “збіг інтересів” — це не те саме, що “керування”.І саме Ормуз показав межу попередньої версії. Якщо Китай справді повністю контролював Іран, він мав би змусити його діяти так, щоб не бити по китайській торгівлі, нафті й енергетичній безпеці. Але ми побачили інше: Іран діяв передусім із власної логіки.Це не скасовує ролі Китаю. Навпаки, робить її точнішою.Китай — не всемогутній ляльковод.Китай — великий гравець, який користується хаосом, але не завжди може його зупинити.Китай може підтримувати, прикривати, купувати, торгуватися, балансувати.Але він не завжди може наказати.І це важливо не лише для Близького Сходу.Бо така сама логіка працює і щодо Росії. Китай має величезний вплив на Москву — через нафту, газ, компоненти, технології, торгівлю. Але це не означає, що Пекін одним дзвінком може змусити Кремль зробити все, що йому потрібно. Особливо коли режим у Москві також діє з логіки виживання, реваншу й страху перед поразкою.ОТЖЕ.