Я загалом така людина якій дуже легко нехтувати собою. Я звик не конфліктувати, не відстоювати своїх інтересів, і не просити про допомогу аж доки ну прям зовсім не можу впоратися сам. Бо я боюсь відмови, насмішок, мовляв як це я не можу впоратися сам, що я якийсь поганий, недорослий і так далі. Вгадайте, звідки це в мені)) Звичайно ж це вилазить мені боком. Наприклад, інтернет в цьому реабілітаційному центрі жахливий. Щоби робити роботу я їжджу працювати кожен день в їдальню, бо тут хоча би щось тягне. У себе в номері я не можу навіть твітер почитати, фотки про рехаб завантажуються по 40-60 хвилин. Але поряд на балконі стоїть старлінк, відповідно у когось є нормальний інтернет. То можна ж попросить про допомогу.У мене пішло п'ять (!) днів щоби змусити себе запитати сусіда чи це його і чи можна покористуватися. Цього разу це перебороти мені помогла думка, що реально кожна секунда важлива. І оці п'ять днів, поки я не міг наважитися або прийняти рішення, я просто сам себе позбавляв навіть можливості покращити своє власне становище.Ну а це тупо якось. Може вам теж таке близьке.