Такі історії зазвичай залишають цукор на зубах. Але в цьому немає нічого поганого: ми маємо читати добрі історії, коли навколо так багато зла.

Чи сподобалась би мені історія, якби вона була трохи жорстокіша, зліша, сюжетноповоротніша? Певно, ні.

Але варто відзначити майстерність Аллена Левай передавати емоції і взагалі розуміння, що ця історія була написана ЩИРО! Без редактора, без маркетингу. Її «підібрало» видавництво, вона вистрілила!

Я люблю такі історії. Особливо нічого не відбувається, але виявляється у жителів маленького містечка Ґолден таке відбувається! І це класно, можна підглянути за життям інших людей, можна підказати їм як жити далі (в голові, звичайно, але інколи герої і самі до цього приходять). І ти дууууже повільно підглядаєш за Еллен, Міннет, Ашером, Сімоном і всіма іншими. Але так само ти і переживаєш за них, смієшся з ними і по-дитячому радієш подарунку, який дарує Тео.
Але що він дарує насправді?
Не портрет, який висить у кавʼярні. Не емоції від цього подарунку.
Він дарує можливість поглянути на себе. Поглянути на себе справжніх. Не те, якими вас бачить світ, бо це ж все субʼєктивно. А як ви самі бачите себе.

І в цьому трушність цієї історії.

На клубі обовʼязково обговоримо фінал, бо до нього є достатньо питань. Але якщо говорити в цілісному портреті цієї книги - сподобалось. Тому що такі історії в саме серденько ❤️