#прочитане #свонвік

📖 Майкл Свонвік. Паломництво припливу (Видавництво Жупанського, 2026)

➡️ початок

🌊 І саме тут починаються мої клопоти
🌊 Автор залишає забагато вільного простору для інтерпретації. І через це для мене роман раптово втрачає смисл

🌊 Адже можна обмежитися поверховим прочитанням: це історія про завершення Холодної війни! Виданий 1991 року, цей роман критикує мислення тієї епохи: тотальне протистояння, всюдисущі спецслужби, подвійні агенти, засекречені об'єкти...

🌊 Але автор показує, як все це виявляється марнотою марнот

🌊 До речі, цим Свонвік дуже нагадує Ґібсона. Воно й не дивно: вони разом писали оповідання!
І в них обох такий самий настрій розгубленості і непевності

🌊 Але якщо шукати менш політичний, а більш універсальний сенс роману (антропологічний, екзистенційний тощо), то... Він мені постійно вислизав. З одного боку, наче "Серце пітьми" вирішив написати Філіп Дік, надивившись фільмів Пола Верховена. З іншого, багато відсилок, які нагадують головоломки, але їх так багато, що розгадувати кожну — як читати Джеймса Джойса: наче й цікаво, але так сповільнює читання... І невідомо, чи винагородиться!

🌊 Адже місцями автор просто не розвиває запропоновані ним же теми чи сюжети. Наприклад, заборона передавати високі технології на планети за межами Землі. Чим не критика колоніалізму чи імперіалізму? Але в цей сюжет автор не особливо заглиблюється. Так, час до часу згадує. На сюжет це майже не впливає

🌊 Так само кіберпростір. Він — на відміну від Ґібсона — стає засобом поневолення! Але й тут автор не особливо розгортає твір. Хоча в нього є неймовірні передбачення!
З одного боку, влада використовує "інтернет" для контролю людей. З іншого — самі люди сприймають це як "комерційний" простір, де себе треба продати. Свонвік навіть описує трагедію місцевого "Титаніка". Велетенський корабель затонув посеред океану, а його трагедію вдалося задокументувати завдяки тисячам онлайн стрімів, які вели його пасажири. Причому вони просто стрімили — і не намагалися ні врятувати себе, ні допомогти іншим. "Але чому так?" — дивується головний герой. Для нього — як і для читачів Своніка в 1991 році! — така поведінка незбагненна. В 2026 році ми й не такі абсурдні стріми бачили.
І Свонвік пише в умовах, коли інтернет ще навіть не почався як слід: основна активність людей – це текстові повідомлення та форуми! Але посткіберпанк такий: він пророкує майбутнє, про яке ніхто не здогадується

🌊 Втім, сама історія не оперує персонажами, які викликають психологічний відгук. До жодного з них в мене не було співчуття чи співпереживання. Всі вони — функції в історії, сенс якої або занадто простий, або занадто складний

🌊 І тим не менше, після прочитання цього роману залишається відчуття, ніби я побачив лише фрагмент якоїсь ширшої історії. І найбільше заворожує ось що:

❤️ перегорнувши останню сторінку, я не мав відчуття, що історія світу Припливу завершилася.

🌊 Навпаки, Свонвік майстерно створює відчуття, що світ Припливу існуватиме незалежно від того, чи ми знаємо про його існування. І ця реальність оповіді — це перше ❤️ роману Свонвіка.

А друге ❤️ — це "післясмак": відчуття, що прочитана історія не є "прохідною" чи банальною. Знову ж таки, після роману — попри нерозуміння і місцями відторгнення! — залишається одне враження: я прочитав щось незвичне, але прекрасне. Щось, що залишиться зі мною і в майбутньому. Не до кінця розгадана загадка. Як в фільмі "Потік. Останній кіт на Землі": сумна, але світла історія, яку неможливо розшифрувати раз і назавжди. Та й не треба, адже інакше це зруйнує її чари

🌊 Тому це незвичний твір, який опирається однозначним оцінкам. На мою думку, його варто читати — хоча б заради осіннього настрою. Але це нішевий твір. І щоб зрозуміти, чи він вам сподобається, треба його прочитати самим

upd. З цими змішаними враженнями поставив я на goodreads 5⃣⭐️