Channel books'n'talks - @booksntalks - №1148
#відгук #прочитане #карі📖 Ольга Карі. Моє, твоє, нічиє та інше (ВСЛ, 2025)➡️ початок➡️ продовження3. Методичний погляд на радянську дійсність. На жаль, авторка часто записує в радянське все, що їй не подобається. Суспільство надмір контролює людину? Це "совок"! "Двійка" в шкільному щоденнику є ганьбою для учня? Совок! Діти не мають приватного простору вдома, а батьки жорстко відсікають будь-які спроби до самовираження? Точно совок!На жаль, ці речі не є радянськими самими по собі... Контроль за індивідом – це риса домодерних суспільств. Про це в соціології є цілий пласт літератури. Осуд за погані оцінки в школі? Ця практика досі існує в... Японії, яка аж ніяк не "совок". Описане вище ставлення до дітей було типовим для західних суспільств ще в 1970-х чи й 1980-х! Радянська влада не вигадала чогось аж такого унікального. Вона радше "зацементувала" ті практики, які існували і до 1917. А деколи їх "модифікувала", якщо вони допомагали контролювати власне населення. Ольга Карі оминула увагою порівняння СРСР із Заходом – і створила перебільшений образ радянського. Але від цього "просіла" ідея міжпоколіннєвої травми. Насправді, держава не всюди доклалася напряму до виховання нових поколінь. Ні, СРСР створив систему контролю за населенням, яка містила в собі низку дефіцитів (чи напружень): брак їжі, брак предметів побуту – і через це брак часу. І ось ці "дефіцити" змушували батьків виховувати дітей так, як виховували. І ще й вірити, що вони роблять добро дітям! В принципі, так і було! Навички, які батьки передавали дітям, дійсно допомогали виживати в СРСР. Але це такі ж "нормальні" навички, як принципи виживання під час Голокосту. З ними можна виживати, а не жити. І коли СРСР розпався, ці навички (габітуси, як сказав би П'єр Бурдьє) продовжували "життя" СРСР, адже він далі існував – в діях та думках людей.На жаль, Ольга Карі написала текст, який заплутався у власному матеріалі. А тому основний висновок авторки звучить доволі банально: Союз був злом, бо калічив душі людей. Насправді, якщо посидіти в поміркувати над історіями, які розповідає авторка, можна зробити висновки, які я вище й описав. Але прикро, що для цього текст треба таки "допитувати": тобто не відкинути "з порога", а дочитати до кінця – і поміркувати над ним. Чи всі згодяться пройти цей шлях? Чи книга втратить частину аудиторії через це? Не знаю. Але шкода, що вийшов радше нарис книги...
326
25-03-24 08:01