— Я завжди думала, як це — ось так робити. — Вона кружляє під дощем, розставивши руки, і її радість заразлива. Вона виглядає щасливою, стрибаючи та кружляючи навколо. Вона справді щаслива, і я не можу стримати посмішки, милуючись нею з боку.— Давай до мене! — каже вона, махаючи мені. Потім підбігає, хапає мене і тягне туди, де щойно була сама.— Я не знаю, що робити. — Я ні разу в житті не думав: «А не потанцювати б мені під дощем?».— Просто розважайся, — каже вона. Вона піднімає руки, склавши долоні човником, щоб ловити воду. Вона сяє. Вона прекрасна.У мене виникає нестримне бажання взяти її за руку. Я кружляю її, підхоплюючи, коли вона повертається після оберту. Я кладу руку їй на талію. Вона тремтить, і я сподіваюся, вона цього не помітить. Мені важко дихати, коли я з посмішкою дивлюся на її намоклий чубчик, що прилип до обличчя. Я прибираю волосся з її очей, намагаючись закласти його за вухо, хоча це мало допомагає, бо воно занадто коротке.Я притискаю свої губи до її губ, серце вибухає від невіри в те, що я її цілую. Десь на задвірках свідомості живе страх, що вона відсторониться, але вона цього не робить. Вона притискається до мене, і я відчуваю її посмішку, коли вона відповідає на поцілунок.Дощ ллє на нас стіною, але це не має значення. Ми у своєму власному маленькому світі, де час зупинився. Я знаю, що на цій землі вісім мільярдів людей, але ніколи ще я не був так впевнений, що Марго Блейклі була створена саме для мене.Давай удавати, що зі мною все добре — Жасмін Літл 🤩