#книготерапія #відгукТарас Прохасько. НепрОсті.Писати відгук на “НепрОстих” виявилося нелегко — не менш, ніж їх читати. Одразу скажу, що читала зі стікерами. Зазвичай вони в мене для нонфікшен книжок, для тих, які мені знадобляться. Але НепрОстих хотілося розібрати на цитати. Тому й вони — у стікерах.По-друге, стікери з’явилися вже у передмові, яку писала Оксана Забужко. Там була цікава думка про людей війни у літературі. Вони зазвичай постають, як люди нещасні, на долю яких випало важке випробування. Як люди, обділені життям. Цю парадигму порушив Імре Кертиш: він написав, що і у Освенцимі можна було бути щасливим (його романи автобіографічні). І у такому ж напрямку написані НепрОсті: можна бути щасливим і всередині війни, всередині катаклізмів, вбивств, очікування нападу.Сказати одразу, про що НепрОсті — важко. Про життя серед гір. Про кохання. Про мрії, які здійснилися, але від них треба було відмовитися. Сюжет розвивається геть не лінійно, ускладнюється ще й тим, що жінки головного героя, Себастіана, — Анни. Усі три. Вони з’являються у його житті не разом, а послідовно. Тому що перша Анна — його дружина. Друга — донька. Третя — онука. І зі всіма ними він жив і кохався. Якби пані Оксана не написала, що оці Анни — прообраз Трійці, я б взагалі не знала, як до такого у творі відноситися. Та й образ такої Трійці мене не дуже переконав🤔.Що сподобалося — атмосфера. Це як дивитися фільм Параджанова “Тіні забутих предків”. А ще — мова Прохасько. Влучні, несподівані порівняння і описи.“Апельсини були великі, як маленькі гарбузики” “Висушена рікою гілка” “Довкола росло так багато ялівцю, що запах його нагрітих, розмочених, надламаних, роздушених ягід, гілочок і коріння аж переростав у смак”. “Навколо лежала така краса, як у чийомусь іншому житті”. Читати варто хоча б задля того, щоб відчути такий несподіваний сенс слів.