«Принц Модільяні» Анджело Лонгоні🖤

Останні два тижні я прожила в богемному Парижі початку XX століття.

Хоча стартує все не там — а в Ліворно, на півночі Італії, де народжується талановитий єврейський хлопчик-італієць, який ще змалечку вільно говорить французькою. Майбутній геній постімпресіонізму. Амедео Модільяні.

З дитинства він хворіє на туберкульоз — і саме ця хвороба визначає весь його шлях. Модільяні знає: часу мало. Тому живе не на 100% — на всі 300.

Бути бідним художником — це одне. Бути бідним художником у Парижі — це кураж, який не закінчується ніколи. У барі, де збираються колеги, п’єш з Пікассо. Крутиш романи з натурщицями, поетесами, журналістками. Влаштовуєш шалені вечірки й оргії. Вино, абсент, заборонені речовини — і в проміжках між усім цим малюєш картини й ліпиш скульптури, які після твоєї смерті продадуть за мільйони.

Через постать Модільяні автор показує, як народжувались і зникали цілі художні течії: постімпресіонізм, кубізм, футуризм. Художники з книги — не імена з підручника, а живі люди зі своїми емоціями, закоханостями, ненавистю, відчаєм.

Це відверта, подекуди навмисно скандальна художня біографія, яка чесно передає дух епохи — епохи, де геніальність і саморуйнування йшли пліч-о-пліч.

Але скажу чесно: місцями книга занадто закохана у власний кураж. Сцени вечірок і романів іноді витісняють те, заради чого я взагалі відкрила цю книгу — саме мистецтво, процес народження картин.

Ти більше знаєш, з ким Модільяні пив, ніж що він насправді думав про форму й лінію. Це біографія людини, а не художника — і якщо шукаєте другого, трохи розчаруєтесь.

Але якщо хочете прожити чужу коротку й шалену молодість — цю книгу варто відкрити.

#книжкові_рецензії