Польська письменниця і нобелівська лауреатка Ольга Токарчук відвідала “Книжковий Арсенал” у Києві і навіть взяла участь в літературній дискусії. Я у Києві не була, але запис дивилася, тому хочу трохи пофілософствувати після перегляду🤔Ольгу я люблю перше за все за її роман “Веди свій плуг понад кістками мертвих” (тут писала про свої враження від книжки). Інший важливий для мене момент — я тепер живу з нею в одному воєвудстві😀 Ольга Токарчук мешкає недалеко від Вроцлаві і про себе часто говорить, як про “людину пограниччя”.З її слів: пограниччя — це завжди про щось глибше, більше за центр. А в контексті мапи Європи за останні років 200 все дуууже часто змінювалося. І от ті, хто живе на кордоні з іншими країнами/культурами/мовами — часто вміщують в себе більше. Ольга Токарчук живе на кордоні з Чехією, на території сучасної Польщі, яка раніше була територією Німеччини. Про себе Токарчук говорить не “я полька”, а “я громадянка Польщі”, бо очевидна генетична і культурна мішанка робить її чимось більшим, ніж полькою за паспортом.Для мене це класна рефлексія, адже я сама відчуваю цю мішанку в собі. Я родом з Херсонщини, з селища, де історично дуже багато кримських татар. Я ніколи не відчувала цієї “інакшості”, бо в контексті мого селища це так не сприймалося. Українська, російська і місцями кримськотатарська переплелися там. Додайте до цього релігійні відмінності. Плюс — міста близькі до моря завжди вносять толерантність і різноманіття до інакшості (в моєму випадку Азовського моря).А ще я минулого року зробила ДНК тест на етнічну приналежність і стільки всього там знайшла, що язик не повернеться назвати себе “чистокровною” українкою😄Більш того, мені здається, більшість із нас — “люди пограниччя” — де б ви не мешкали. І можливо ця різноманітність культур дозволяє нам бачити світ не чорно-білим. Змушує ставити питання. Не вдовольнятися простими відповідями на складні питання.Коротше, дуже цікава розмова - раджу послухати/подивитися.