Піжони від богослов’я, заражені нарцисізмом, легко впізнаються. Вони смертельно серйозні. Вони ніколи не сміються з себе. Вони легко ображаються в своїх релігійних почуттях, завжди напружені, завжди готові повчати. Їх "правильність" агресивна, їхня "ортодоксальність" схожа на броню, під якою давно немає живого серця.Справжній пророк пізнається інакше.Справжній богослов пізнається за здатністю до самоіронії.До насмішки над собою.До жорсткого, чесного сарказму — передусім спрямованого всередину.Бо саме так виглядає смирення.Смирення — це не кисле обличчя і не показна побожність. Це внутрішня свобода, коли ти більше не мусиш доводити власну значущість. Коли можеш дозволити собі бути смішним, неточним, крихким — і не боїшся, що від цього впаде твоє "богословське реноме"Якщо ти не здатен іронізувати над собою — ти вже став ідолом для самого себе.А ідоли завжди образливі, мстиві й смертельно серйозні.Тому так багато "ревнителів віри" не витримують гумору. Вони не бояться єресі — вони бояться, що з них знімуть корону. Бо сарказм оголює. Бо сміх знімає пафос. Бо самоіронія безжально показує: ти не центр Всесвіту і навіть не його охоронець.Істинний богослов ніколи не стане пихатим павичем, здатним лише розпушувати хвіст і жахливо волати про власну значущість. Він радше посміхнеться, зітхне і скаже щось таке, що водночас розсмішить і вдарить у саму суть.Бо там, де зникає здатність сміятися з себе, — зникає благодать.А де є свобода сміху, іронії й навіть сарказму — там живе дух.