Поки в мене йде голова обертом від переїзду і облаштування нового житла, про написання книг й мови нема😅

Але я хочу запросити вас познайомитися з новою авторкою, яка вирішила приєднатися до нашої чудової сім'ї на Букнет☺️

Я пішла в бік метро, повільно, майже механічно, рахуючи кроки, щоб не розсипатися остаточно. У кишені — лише телефон і майже порожній гаманець, у голові — його голос, холодний і чужий, зовсім не той, до якого я звикла. Женя завжди був «надійним». Так принаймні здавалося. Він умів говорити правильно, заспокоювати, обіцяти. Саме він колись переконував мене, що все буде добре, що дитина — це щастя, що ми впораємося з будь-якими труднощами разом. Саме він тримав мене за руку на першому УЗД і посміхався так щиро, що я жодної секунди не сумнівалася в нас. А сьогодні той самий Женя дивився крізь мене. Казав, що «так вийшло», що «почуття зникли», що він не готовий «тягнути відповідальність». І між цими сухими словами легко вмістилися інша жінка й наше з донечкою життя, яке він викреслив одним реченням. Я не одразу зрозуміла, що під ногами — суцільний лід, присипаний тонким шаром снігу. Черевик зрадницьки поїхав убік, я спробувала втримати рівновагу, інстинктивно прикривши живіт руками. Та тіло вже не слухалося. Нога підвернулася, я ковзнула, різко втратила опору й важко впала на бік, відчувши гострий, пронизливий біль. Подих вибило з грудей. Світ перед очима поплив, звуки ніби приглушилися, стали далекими. Останнє, що я встигла подумати, — тільки б із донечкою все було добре. А потім настала темрява. Читати тут: https://booknet.ua/reader/zapamyatai-mene-b447269?c=4912873&p=1