Сьогодні під час ранкової медитації я чув повітряну тривогу.Після того, як я почав занурюватися в себе, концентруючись на диханні, звуки далекої повітряної тривоги переключили мою увагу.Мені подумалося: може, здалося?Може, мені вже все це мариться?Але сирена наростала й ставала все гучнішою і чіткішою.Я продовжував сидіти, дихати, спостерігати, як у тілі піднімається хвиля тривоги.Як зростає тілесна напруга.Я відчував, ніби хтось каламутить воду в озері,прозора рябь якого ставала все більш каламутною.Я відчував, як з дна цього озера підіймається багато бруду, і вода ставала все мутнішою.Я продовжував сидіти, дивитись, відчувати, спостерігати, дихати.Хотілося встати і втекти.Тілу хотілося згорнутися.Згорнутися клубочком і заховатися десь у кутку.Я продовжував бути з цим.Я намагався приймати й розслаблятись настільки, наскільки це можливо.Час від часу я відкривав очі й бачив перед собою на екрані нашу групу.Інших людей, які так само, як і я, продовжують сидіти.Продовжують дихати і бути.Бути зі мною в цьому моменті страху, хвилювання, тривоги і напруги.І в якийсь момент я починаю розслаблятися.Спокійні обличчя інших людей розслабляють мене.Я не один у цьому моменті.У мене є опора.Я можу спертися.На них. На себе. На своє тіло. На своє дихання.