Планувала сьогодні говорити про інше, але побачила цей допис Євгенії Кужавської та зрозуміла, що час настав.Дублюю свій коментар під цим дописом: Поділюсь власним досвідом. Два роки вийшла моя дебютна книга “Мертва жива вода”, і я, наївна дівчинка, яка тоді з книжкових блогів знала лише “Районну бібліотеку”, дуже зраділа, що мою книгу візьмуть на огляд у такому популярному каналі як “Непозбувний книгочитун”. Що сталося потім:- майже два тижні (перші тижні після виходу книги, хто в темі, знає, які вони важливі для її подальшої долі) вирваних з контексту цитат, кожну з яких висміюють в коментарях;- вкрай негативний відгук зі спойлерами та переходами на особистості на кшталт “авторка сама забула, про що писала”;- знецінення всіх тих, кому книга сподобалася, бо “вони знайшли там сенси, яких авторка не закладала”;- жодної модерації в коментарях, де книгу дослівно називають “лайном” люди, які навіть її не читали — і коментатори, що постили якісь факти моєї біографії та казали, що чекають, коли я прийду в коментарі захищатися.- регулярне повернення в блозі до книги в дусі “звісно, це погано, але не так погано, як “Мертва жива вода”Чого ця історія вартувала мені:- відміна передзамовлень (так, негативний піар для дебютанки — не те саме як для Маас чи навіть Павлюка);- позитивні відгуки, що одразу починаються з вибачень “ну не така вже й погана ця книга”;- новий епізод депресії, діагностований ПТСР після цієї історії, новий курс психотерапії та новий курс антидепресантів, неможливість нормально функціонувати ще протягом довгого часу (а згадка про ті кілька тижнів того, що відчувалось як булінг, — тригерить досі).Звісно, як людина, що буквально написала книгу про реаліті, я розумію, який саме контент приваблює аудиторію, і розумію, що він буде існувати доти, доки на нього є запит. Іронічно, що книга була саме про те, що творці скандального контенту заради цього контенту часто роблять дуже боляче живим людям, самі того не помічаючи, і йдуть далі.