Літо в нашому місті майже завжди було жарким та спекотним. Після важкої праці багато хто проводив час, відпочиваючи в усім відомих місцях: Білицький або Териконівський пруд, кар'єр, до яких можна було дійти пішки або доїхати на вєліках.Пам'ятаєте цей особливий смак свободи? Коли крутиш педалі розпеченим асфальтом, підставляючи обличчя гарячому вітру, а за спиною в рюкзаку торохтить покривало та пляшка з водою. Тоді навіть шлях під гору здавався легким, бо попереду чекала прохолода води й компанія своїх.А якщо був транспорт — відкривалися зовсім інші маршрути. Гектова балка, коли цвіли воронці й уся земля навколо вибухала диким, яскраво-червоним кольором, від якого перехоплювало подих. Гектовський та Никанорівські ставки, Прівєтноє... Туди їхали вже на цілий день, ніби в маленьку експедицію.Люди збиралися великими групами, смажили шашлики, спілкувалися на природі. Це був час без нескінченних сповіщень у телефонах. Ми дивилися не в екрани, а в очі одне одному. Сміялися до сліз від простих жартів, ділилися планами, сперечалися про дрібниці й затихали під вечір, коли сонце сідало за терикони, фарбуючи небо в неймовірні рожево-золоті відтінкиА потім, коли багаття вже догорало, наступав особливий час — печена в золі картопля, яку діставали паличками, обпікаючи пальці, перекидали з долоні на долоню і їли прямо з чорною шкіркою, ледь присипавши сіллю. Густий запах диму, що наскрізь в'їдався в одяг і волосся, прохолода, яка непомітно підкрадалася від води, і перші вечірні зорі над головою. Тоді, обтрушуючи руки від сажі, ми відчували ту солодку втому наприкінці дня. Здавалося, що це літо — безкінечне, а ми — вічні. І цей простий відпочинок після важкої зміни був найкращим щастям, яке тільки можна було собі уявити.