Одеса. Ранок. Гуркіт в небі. Бабахи. Збивають. Часи звичайних шахедів закінчені, Алабугу можна відправляти на пенсію, зараз час реактивів і бандеролей - баражуючої і також швидкої смерті.

Але ми, завдяки ЗСУ, настільки привлаштувалися до тривог, що можна писати дисертацію "Чому ПТСР це не про українців". Вчора було 21 повітряна тривога, ми їх помітили тільки після прильотів в адмінбудівлю неподалік залізничного вокзалу. І то тільки тому, що коли після першого влучання реактивного шахеду туди доїхали рятувальники і швидкі, прилетіло другий раз. Бруднодупі і тут не змінили сценарій: чим підліше, тим їм краще. Вони відчувають задоволення - я вчора ввечері почитала їхні людожерські пабліки. Радіють кожному пораненому і вбитому українцю. І це не боти.

Про смішне. Після нічних тривог наснилося мені, що читаю лекцію про нікчемність "великой русской літератури". Не знаю чому так вивернула моя підсвідомість, але сон є сон. І розповідаю, яким падлюкою був Євген Онегін - рабовласник, найкращого друга вбив, закохану в нього жінку зганьбив, коротше покидьок і почвара. Як й його автор. Як й його друг Толстой-Американець. В мене в голові досі таких знань до ранку і не вивітрюються. Прокидаюсь. Думаю: о, зрозуміла, чому в опері "Євгеній Онегін" завжди відчувала фальш і спотворення. Це ж воно мерзотне все. До нудоти. Фу.

Гарної вам суботи. Дякую Збройним Силам України.