Нещодавно, гортаючи ранкову стрічку новин, я спіймала себе на думці, що мені не хочеться дивитися відео, як окупантів розриває на частини. Давно не дивлюсь їхніх полонених і взагалі не виношу записи з їхнім аканьєм. Давно уникаю дивитися руйнування, які роблять бруднодупі по наших містах і селах. З жахом уявляю, що вони зробили з Донбасом - таким рідним і теплим, дитячим і справжнім. Останнім разом, коли проїхали від Маріуполя, ще в Широкиному побували, до Краматорська і назад, - це була весна 2019-го, це була тиха радість: навколо Авдіївки та Марʼїнки розмінували поля і там працювали трактори, перед будинками квітнули тюльпани і плодові дерева, хтось чинив дахи, пас корів, підприємства пихтіли трубами: все працювало - і коксохім в Авдосі, й Азовсталь і Ілліча в Маріуполі. На базарі в Кураховому купляли для хлопців фрукти, якусь городину і щось з побутотового - вже не памʼятаю, напевно, прилади в будівельному магазині. Було сонячно, тихо і затишно. Так, мої в окупації з 2014-го, але якась надія. А! І Руслан Горовий читав свою книжку для хлопців з Республіки Міст, не доїжджаючи до Пісків. В Пісках стріляли, тому нас туди не пустили. Зараз, коли бачу ці звичайні червоні тюльпани, завжди нагадую про ті донецькі, в тих палісадниках перед будинками. Були часи…Все це знов було перед очима на виставці Анатолія Лимарєва в національному художньому музеї. Лимарєв донецький, дитинство там, потім десять років працював, навіть коли вже мешкав в Києві, постійно бував, їздив, скучав. В нього справжній Донбас, без жодного сумніву: теплий, безмежний і затишний. Якщо у вас є час і натхнення, обовʼязково сходіть в музей. Колись Лимарєв мріяв там про виставку, саме в цьому музеї. Треба, щоб пройшло сорок років після смерті митця світового рівня, щоб мрія збулася. Сходіть на Донбас Анатолія Лимарєва. Це просто донецький степ і затишні містечка приїхали до Києва. Без війни. Ненадовго. Світла пам’ять світлій людині. І дякую організаторам❤️🇺🇦Зараз поставлю фото👇🏼