Куба з Харкова, який Залізобетон, і, напевно, знає більшість віршей Сергія Жадана на пам'ять краще, ніж сам Жадан. Куба рятує українських воїнів з 2014-го.Аляска - з окупованого нині міста. Біженка. Війну у 2014-му зустріла дуже юною і, як сама каже, не дуже зрозуміла, бо грала в лінійку, а всі люди в грі з рф чомусь одразу стали казати: "эй давай приезжай к нам в россию, у вас же война". Але Аляска вибрала Україну і приїхала в Одесу. Тут навчалася такмеду, звідти пішла медиком та інструктором.Обидві прекрасні. Обидві не народжені для війни. Але рятують поранених з лінії бойового зіткнення. Чудові. Жіночі. Дитячі. Жінки-дівчатка. Квіточки. Зайки. Красунечки. Обох знаю особисто. Обидві Героїні з великої літери.Але, вибачте, дівчатка, я не знаю, що зараз викладають в кіновишах, що в Україні ну не можуть робити хороше кіно. Навіть про вас, таких гарних. Може, я балувана, тому що вже дорослою багато дивилася Фелліні, Годара, Бергмана та купу всього, що дозволяє зазнати катарсису. Може, для мене краще документальне кіно - це щемлячі кадри з телефону Куби та її загиблого коханого героя-штурмовика Шепи, ніж режисерська версія.Вибачте, дівчата. Ви варті більшого. Це моя особиста думка. І я знаю, що воно так й буде. Ще раз вибачте і дякую вам за кожне врятоване життя.І ще. Що з нами не так? - Я сиділа на сеансі в залі одна. Після реклами підтягнулися ще одна жінка і пара, яка вийшла через хвилин через 40 після початку фільму. І навіть якщо поставити квиток за 50 гривень — хтось піде на українське кіно в мультиплекси? Питання не риторичні. В нас хворе суспільство. Не дивлячись на війну.