Заїхала до мами. Що везу назад: кабачки, бурячки, зелень, огірки, дві банки нового вишневого варення і насіння квітів, бо мої чорнобривці на балконі здохли, поки я була у Києві. Бегонії вижили, а ці вирішили померти. В мами квартира, навіть не приватний будинок, і город малесенький, але все є. Тільки улюблені мамині солоденькі помідори ще не дозріли.Чим ми, українці різного етнічного походження, відрізняємося: ми любимо нашу родючу землю. І все, що на неї робимо. Донька приїхала на десять днів. Пересадила всі квіти в вазонках. Бігала, купляла грунт, добрива, агроперліт. Все по науці. Не то, що я: захоче вижити - виживе. Ну здохли ці чорнобривці разом з гвоздикою, ну нові посію, не кішки, виживуть.Одна подруга носиться з гортензіями, інша - з трояндами. У обох - квіти різних сортів, кольорів, капризів і характерів. Це не відміняє дітей, онуків, роботу, допомогу ЗСУ, котів, собак, хазяйство і все інше наше життя. Бо квіточки - для душі. Для спокою і гармонії. «Ти збері мені ось ці каштани, посаджу на дачі» - сказала одеська подруга в саду Тюільрі в центрі Парижу, коли ми восени їздили на півтори доби по справах. А поруч біля музею Оранжері садівники зрізали лаванду після проведення Олімпіади - і весь простір Grand Bassin був наповнений її запахом. Паризькі каштани з Тюільрі вже ростуть під Одесою. Перемаючи війну, обстріли, горе, негаразди.У іншої подруги на лівому березі Дніпра комунальники вирубили по вулиці з-за ремонту кущі і дерева, і щоб не виникло стихійної парковки, восени ми намітили саджати альпійські луки та дерева. «Я тобі привезу насіння павловній, посадимо. Вони як будяки ростуть», - пообіцяла я, памʼятаючи, де в Одесі збирати стручки павловній. Але швидка подруга вже накупила 25 катальп у горщиках. Павловнії все одно привезу. Хай одеські дерева ростуть у столиці.Кого вони тут хочуть перемогти? В нас саміх життя сильніше за смерть. Ми все одно проростемо і переможемо. Обіймаю вас.