Напевно, я б також зараз реготала над зігою Маска та капелюхом Меланії, якби не цікавилися історією та от прям зараз не слухала книгу дослідника нацизму Ніколаса Старгардта "Мобілізована нація" про німців, які писали листи друг другу під час Другої світової війни. Як раз вересень 1939 року. Чоловік пише дружині, як розстрілює жінку з трьома діточками, одного вона несе на руках та покладає їх обличчям вниз в ту страшну яму. Як спалюють заживо польську жінку за те, що вона чинила спротив. Буденно так звичайні "хороші німці", яким треба дотиснути євреїв та поляків, "щоб не залишати війну нашим дітям". Як німецька дівчина пише коханому на польському фронті, що все по талонах - від кави до одягу, але "ти все одно бийся там за нашу Дойче убер аллес". 1939 рік, угу. Як килимові бомбардування німецьких міст з лютого 1942-го не припинили нацизм. Як разом з євреями цинічно знищували тих же свідків Єгови, які відмовлялися присягати гітлеру та йти на війну. Чому ми досі не привезли того Маска та не ткнули мордякою в ті розстрільні ями в Ізюмі? Чому не показали на власні очі американських конгресменів руйнування Харкова, Херсона, Сум та інших наших українських міст, де є доступ і можна проїхати. Я не кажу Покровськ чи Торецьк - я розумію, що вони обісруться навіть якщо їм показати зруйновану станцію метро Лук'янівська в Києві.Все ще можна виправити. Не чекати. Працювати над тим, щоб світ знав більше про нашу війну.Це картина Марка Шагала White Crucifixion 1938 року. Художники відчувають майбутнє.