Сьогодні 4 липня, День незалежності США.

І я не знаю, що маю відчувати сьогодні. Сьогодні вночі знову був жахливий обстріл мого рідного Києва. Міста, де я народилась. Де народились мої батьки та пращури. Де були мої перші кроки, перший поцілунок, перше «так». Міста нашого з чоловіком весілля. Це місто, про яке мої діти чують, читають і слухають, але яке звучить для них так далеко й недосяжно. Місто мрій. І місто, яке я оплакую. Я рада, що мої діти не чують пострілів і вибухів. Вітм чують про реальність більше ніж однолітки та моляться, щоб "закінчилась ця війна". Пригадую, як після двох років в США, після візиту в Київ поверталась до чоловіка в США з думкою: «Хочу додому». Тоді я зрозуміла: для іммігранта батьківщина – це як батьківський дім. Ти вже пройшов етап сепарації, ти створив власний дім. У батьків завжди добре, тепло, багато згадок із дитинства. Але якщо повертаєшся – то вже в гості. Твій власний дім, твоя сім'я, твої друзі – вони вже тут. Але на всьому цьому назавжди лишиться печать твого коріння. У мене сьогодні дуже змішані почуття щодо Дня незалежності США. Американці майже не кажуть «Independence Day», а кажуть просто «Fourth of July». І мені це здається дивним. Так багато цінного, справжнього, глибокого в Америці ніби втрачається і вивітрюється. Так багато галасу від боротьби з вітряками. І водночас так багато хорошого, до якого швидко звикаєш і перестаєш помічати, ніби дитина, яка росте в турботливій сім'ї й не задумується, звідки в неї стільки всього є. І тільки всиновлена сирота по-справжньому знає цінність захисту й дому. А як ви сьогодні ?(на фото - Fort Fisher, South Carolina. June 2025)