Channel Хроніки ARTBOOKS💙 - @artbooks_ua - №5735
бачите її? за цією милою і затишною обкладинкою ховається драма, яка доведе вас до сліз і розіб’є вам серце, це вже я гарантую. 🐳«кити на частоті 52 герци», Соноко Мачіда 📸 вид-во: Артбуксскажу одразу — це неймовірна книжка. зараз, пишучи про неї через два тижні після прочитання, сидячи при свічках похмурого, але свіжого травневого вечора, мені так і хочеться порівняти її з ним: дощ часто ховає від нас сонце, але зрештою живить землю. так і історія самотньої молодої Мішіми Кінако ізанедбаного травмованого підлітка Ітоші, цих двох китів на особливій частоті, які змогли почути один одного, водночас робить боляче і дарує нестримну надію. ✨ Кінако двадцять шість і вона раптом втікає жити в сільський будиночок своєї покійної бабусі. ми одразу дізнаємося, що з мамою в неї погані стосунки, вона не в найкращому психологічному стані, ще й на грудях має свіжий шрам. незадовго після переїзду вона натикається на занедбану замурзану дитину, яка, втім, простягає їй руку допомоги і накриває парасолею під проливним дощем. цей підліток не розмовляє і згодом дівчина помічає на його тілі синці, такі до біса знайомій їй самій… врятувати, забрати до себе, попіклуватися! — Кіко не вагається у своїх рішеннях, але як завоювати довіру цього крихкого людського створіння і як зробити все так, щоб не завдати найменшої шкоди? і чому сама Кіко продала мобілку і заховалась в краях, де всі місцеві бабусі ходять в гавайських сорочках з єдиного в околиці супермаркету?..🤩 разом з історією життя Кіко, яку вона поступово розповідає, ми стикаємось з психологічним і фізичним сімейним насиллям, аж на своїй шкірі відчуваючи, наскільки складно буває вирватися з цього кола, коли це чинять твої найближчі, і як непросто (здавалося б) жити далі, будучи в такому вразливому й травмованому стані. трансгендерність, насилля, безсилля, самогубство, самотність, стан, коли тебе не чують, стан, коли ти хапаєшся за найменший прояв любові, бажаючи розчинитися в ньому — все це «кити на частоті 52 герци».💙 чесно, я зараз дуже рідко плачу над книжками, але в кінці я розридалася, бо це дуже щемка й при тому тепла драма, яку так і бачиш перед очима в форматі неспішного японського фільму, в якому кожен повів вітерця передає важливий внутрішній стан. вона діє як психотерапія: розламує тебе на шматочки, щоб зібрати назад, цього разу вже так, як воно мало б бути. адже тут не тільки про взаємний порятунок, а й про такі непрості штуки як самопрощення, каяття і спроможність дозволити собі рухатися далі, відпустивши помилки, яких вже ніколи не виправиш. про нові місця, нових людей, яких вчишся сприймати інакшета й загалом про життя, в якому ланцюжок доброти, який ти не перериваєш, може врятувати один цілий маленький світ. #прочитала
2020
26-05-27 11:15