vacuumТи так і не відповіла — ані «так», ані «ні». І не дала цьому світу ніяких питань, ні слів, ні слідів, ні вагань. Ні зітканих ниток, ні тіні спогадів, ні сварок, ні фактів існування зiрок. Ти пішла в нікуди — саме туди, де я вкрав тебе чаклунством своїх безсонних ночей, стихією самотності в алхімії моїх лабораторій. І якби я особисто не знав тебе, про твоє існування — жоден історик не знайшов би ніколи про тебе ні фактів, ні монет, ні картин, ні джин-тоніків, ні доказів. «Будь зі мною цієї ночі» — «Ні, більше не пиши мені». «Залишись, зайди, випий ще, поїдеш зі мною?» — «Не смій, не торкайся, іди». «Я знаю. Я не збагну, що в цьому світі є ти» — «Навіть якщо ти — останній чоловік на землі — мені однаково». Наші з тобою «Хроніки Амбера», «Хроніки Нарнії» — артефакти втраченої, недопитої, недобитої любові. Ти так і не відповіла — ані «так», ані «ні». Бо — навіщо? Бо — кому? Ти хотіла цієї потворної любові. Хотіла чути «люблю» — але зовсім не хотіла любити. Ти збирала чоловіків, їхні зізнання, їхні приниження, розчарування, плазування. Ти хотіла — на, отримай! І вже йди назавжди. Я не помру без твого «так», і мені не боляче від твого джин-тоніково-холодного, хорватсько-безпристрасного, підробно-сфабрикованого «ні».text: α exclusively for @archives