У мене зараз дуже дорогоцінний час, який я можу провести у товаристві дітей і мами. Бракує тільки старшої доньки, вона лишилася вдома у сподіванні, що чоловікові дадуть ту саму нещасну 10-денну відпустку, і вони зможуть побути разом.Відпустку дали, тільки не молодому офіцеру, який не був у відпустці з 21го року, а народним депутатам. Чи не дали? Он Стефанчук розказує, що вони всі як один працюють, просто пленарні засідання не хочуть проводити.Тобто душею вони все-таки з нами, хай навіть тілом в Італії.Цікаво, чи можна той самий принцип до військових застосувати? Але повертаючись до наших вечірніх розмов з мамою. Мама багато розповідає про колгоспне дитинство, про пайки і трудодні, про натуральний податок, який мало сплатити кожне подвір'я, про те як різали торф по щиколотки у крижаній воді і як тяжко працювали навіть діти, з пуп'янка, з дошкільного віку. Ці історії сповнюють гнівом, я фізично не можу чути про бригадира, який бив нагайкою дітей і жінок, які поверталися з поля, калічив до крові. Робив це щодня, не криючись, на виду у всього села. Дожив до глибокої старості і був похований у тому таки селі. Мам, - питаю я, - чому? Де були мужчини, де були батьки цих дітей? Чому його ніхто не зарізав вночі, чому його не побили, не переламали хребет, не розтрощили голову? - От таким був страх перед владою. Вона здавалася такою всесильною, що ніхто не наважувався подати голос. Тих, хто могли перестріти з ножем, убили чи заморили голодом за двадцять років до того.Мені здається, ми досі вичавлюємо з себе страх наших дідів. А наша влада користується залишками цього страху, мостить собі з нього п'єдестал, вважає себе безсмертною.На яких підставах, хотілося б запитати.