«Київ бомблять, про які прогулянки та ресурс взагалі мова?» — запитали вчора в ефірі

Я довго думала над цими словами. У них — тонни накопиченого болю, недосипу й хронічного стресу, в якому ми живемо роками.

Бути виснаженим зараз — природно. Боятися, коли летять ракети, — нормальна реакція психіки. Безглуздо вимагати від себе легковажного оптимізму під виття сирен.

Але тут криється небезпечна пастка. Здається, що поки не настане повна безпека, ми зобов’язані поставити життя на паузу: не виходити на повітря, не піклуватися про тіло, закинути роботу, відмовитися від заробітку. Ми несвідомо чекаємо дозволу ззовні, щоб знову відчути себе живими.

Цього дозволу ніхто не дасть.
Зовнішні обставини вже забрали відчуття безпеки. Віддати їм ще й право знищувати нас ізсередини — це добровільна капітуляція.

Вийти на 20 хвилин пройтися, вчасно поїсти, поспати за першої нагоди, продовжувати працювати — це не легковажність під час війни. Це персональна дисципліна виживання.

Генерирувати в собі енергію в екстремальних умовах — обов'язок дорослої людини. Перед собою, перед своїми дітьми і перед тими, хто тримає фронт, аби ми в тилу тримали життя.

Стійкість починається не тоді, коли стає легко. Вона починається з щоденного вибору жити далі, навіть коли дуже важко.

Запис ефіру тут

Книгу раджу почитати 👆🏻