Звягель — місто унікальне.

Люди тут є дуже цікаві. Мій тренер з карате «Щотокан», Петро Петрович, головний тренер клубу «Січ». Ми нашого сенсея називали Петрович. Був він тренером збірної України до 22-го, був одним з небагатьох, хто викладав карате українською мовою, за що йому регулярно прилітало зверху. Після початку повномасштабного Петрович, маючи «бронь» і досить поважний вік, далеко за пʼятдесят, пішов на фронт, відслужив сапером, був прикомандирований в один зі спецпідрозділів. Через чотири роки списали по віку. Зараз тренує дітей в старому спортивному залі.

Унікальна історія. Кайф, і людина в чудовій фізичній формі, тренується і в постійних духовних пошуках.

Йду далі по місту, зустрів Олександра. Чоловікові далеко за 60, служить, відіємо, в ЗСУ. Життя цього поважного чоловіка теж сповнене пригод.

Колись, давним-давно, він взяв на себе великий тюремний строк, аби відмазати своїх приятелів. Вийшов — і нове випробування: онкологія.

Рак горла. Важка хіміотерапія, декілька операцій, майже втратив голос і здоровʼя, але виграв життя.

Борисович жалівся, що в жодну з бригад, в які він хотів потрапити, його не взяли: інвалід другої групи, як-не-як. Правдами-неправдами вдалося потрапити в одну з частин водієм. А служить він разом із сином Петра Петровича — мого тренера.