Чи здатні роботи казати про себе більше, ніж здатен сказати автор?

Упродовж виставки скульптури падають. Сьогодні впала і розбилася одна зі скульптур Поліни Вербицької. Раніше падала силіконова – вона залишилася цілою. Тим часом навколо скульптур щодня сповзають зі стін графічні аркуші. Це виглядає як випадковість. Але поступово нам стає ясно, що це не технічна помилка, а жест. Роботи ніби вириваються з власних форм. Вони не витримують фіксованості. Вибухають, зміщуються, падають, намагаються вийти за межі заданого простору.«Вразливе місце» говорить про крихкість візуально, емоційно і дієво. Воно її здійснює. Вразливість стає способом існування. Скульптура падає – і в цю мить виставка оголює себе більше, ніж це могла б зробити будь-яка концептуальна заява. Виставка починає поводитися, як живий організм. Вона розширює власні кордони, змінюється в процесі, реагує. Вона існує в постійному русі. Падіння робіт не знищує виставку. Воно продовжує її. Кожна тріщина, кожне зміщення стають ще одним способом говорити. Ця виставка сповна проживає крихкість.