Федоренко Ігор Ігорович «Арктика»24.10.1995 — 01.08.2024Капітан, командир роти батальйону «Шквал» 36-ї окремої бригади морської піхоти.Ігор народився у місті Глухів на Сумщині. З дитинства мав сильний характер, цілеспрямованість і справедливість. Перемагав на олімпіадах з математики, фізики та хімії, у 11 років став призером обласних змагань із шахів.Мріяв бути військовим, продовжуючи шлях діда і прадіда. Навчався у Сумському кадетському корпусі, де був старшиною роти. Пізніше здобув юридичну освіту у Київському університеті права НАН України та отримав офіцерське звання у військовому інституті КНУ імені Тараса Шевченка.До повномасштабної війни працював у Німеччині, Швеції, Чорногорії та Португалії.У лютому 2022 року сказав:«Я їду в Україну, бо я там потрібен».І повернувся воювати.Свій бойовий шлях розпочав у Києві у складі протитанкового підрозділу 130 батальйону. Брав участь у звільненні Слатиного, Нового та Питомника на Харківщині. Попри офіцерське звання, завжди воював поруч із бійцями.Після подій на «Азовсталі» перевівся до морської піхоти та став командиром взводу 36-ї бригади. Воював на Херсонщині, Запорізькому та Донецькому напрямках, під Авдіївкою.У 2023 році був серед перших морпіхів, які форсували Дніпро.Його бойове гасло:«Страху немає. Ми є страх».За ефективні бойові дії ворог оголосив винагороду — 50 000 доларів.За роки війни Ігор лише один раз був удома — на три дні. На запитання, коли повернеться, відповідав:«Мій дім — морська піхота».Нагороджений:відзнакою Президента України «За оборону України»,«За хоробрість у бою»,«Срібним Хрестом» Головнокомандувача ЗСУ,медаллю ГУР «Україна понад усе».Посмертно — Орденом Богдана Хмельницького III ступеня.1 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання під Вовчанськом у селищі Білий Колодязь Харківської області ворожий дрон обірвав його життя.Йому назавжди 28.У рідному місті Глухів на його честь названо вулицю.Пам’ятаємо.Шануємо.Помстимося.#назавждивстрою