На мою думку, нинішні події варто розглядати і крізь цю призму.

Чому?

Тому що приблизно за два тижні до цих подій на території сучасної Польщі у селі Ласків було виявлено останки 40 українців, які, за наявною інформацією, стали жертвами вбивства "Святої " Армії Крайової.

Знаково, що керував цими розкопками Святослав Шеремета і здійснювали його співробітники КП "Доля".

Ця подія могла стати початком серйозної інформаційної дискусії про відповідальність за злочини проти українців, про польсько-український конфлікт і про те, як у Польщі вшановують пам’ять його жертв.

І ось тут виникає запитання: чи не стали нові дискусії про Романа Шухевича, УПА та батальйон «Нахтігаль» своєрідним інформаційним контрзаходом, який відвертає увагу від іншої теми?

Я не стверджую, що маю документальні докази єдиного задуму чи скоординованої операції. Але послідовність цих подій дає підстави поставити таке запитання.

Я вже бачу повідомлення про заплановані в Польщі круглі столи та відкриті лекції, присвячені батальйону «Нахтігаль», Роману Шухевичу й Українській повстанській армії.

Зокрема, йдеться про заходи в Інституті Пілецького за участю Даміана Марковського. Його підходи до історії польсько-українського конфлікту та оцінки діяльності польських збройних формувань заслуговують на окремий критичний аналіз. Особливо важливо, щоб такі дискусії спиралися на документи, а не на політичні потреби сьогодення. Цей автор крайні роки займається відбілюванням участі поляків в істрєбітєльних батальйонах НКВД.

Якщо моя оцінка правильна, то результат такого інформаційного протистояння може бути вигідним польським політикам одразу в кількох аспектах: увага переміщується на українських історичних діячів, попередня інформаційна хвиля слабшає, а українські поступки можна подати власному електорату як політичну перемогу.

У такому разі виникає дуже зручний для політичної пропаганди образ: польська сторона нібито змусила українців відступити, відмовитися від власної історії або припинити вшанування своїх діячів.

Ось вам і політична арифметика.

Нічого надзвичайно складного тут немає. Історія стає інструментом внутрішньої політики, а суперечливі сторінки спільного минулого використовуються для мобілізації виборців.

Але Україна не повинна відмовлятися від власної історичної пам’яті лише тому, що хтось за кордоном намагається перетворити її на політичну проблему.

Ми маємо пам’ятати про жертв польсько-українського конфлікту, досліджувати складні сторінки нашої історії, визнавати встановлені факти й водночас не дозволяти перетворювати історію на інструмент політичного шантажу.

Пам’ятати свою історію — не означає провокувати сусідів. А прагнення до добрих відносин із Польщею не повинно означати відмову України від власного історичного права.

Володимир Бірчак.