У 19 років він став легендою штурмів. За один бій ліквідував 24 російські солдати. Взяв у полон комбата.

А потім втратив обидві ноги - і каже, що повернеться.

Його позивний - "2.0". Андрій Сергієнко. Хлопець, яким пишаються найкрутіші командири цієї війни.

У сімнадцять він опинився в окупації на Чернігівщині. Одразу рвався у військо, але його не брали - був неповнолітнім.

Він ходив до військкомату півтора десятка разів. Його щоразу відправляли назад.

У вісімнадцять він нарешті став до лав третьої окремої штурмової бригади. Спочатку з нього сміялися - маленький, худенький, у величезному бронежилеті.

А потім він вийшов на свій перший штурм.

Під Андріївкою вісім українських штурмовиків пішли проти ста двадцяти росіян. Разом із кадировцями їх було до ста п'ятдесяти.

Андрій того дня знищив двадцять чотири окупанти. Двадцять чотири - за один бій.

Він казав, що воював, уявляючи бій як у відеогрі. Бачив ворога в обличчя і не боявся.

Саме він разом із побратимами взяв у полон російського комбата. Майор Абдурахманов із Дагестану. У нього знайшли книжку - "Як не попасти в полон до укранацистів".

У ній радили підкладати гранату під броню і притискати підборіддям. Комбат думав, що потрапив до своїх, поки не почув українську мову.

Андрій згадує, як дав йому сигарету і воду. Той подякував: "Спасибі, брат". Андрій відповів: "Я радий, що став частиною цієї історії".

Потім було поранення. Сто двадцятий снаряд розірвався поруч. Осколки перебили обидві ноги.

Андрій сам собі наклав турнікети, стабілізувався і спокійним голосом доповів по рації. У той момент він уже розумів, що втратив ноги.

Він переніс ампутацію обох кінцівок. Але вже на шостий день після поранення сів у крісло колісне і почав рухатися.

На десятий - пробував ходити на колінах. Каже, що рух - це найголовніше.

І тепер він хоче повернутися. Стати на протези і знову штурмувати.

"Я хочу спробувати ще раз, якщо мене відпустять. Мені цікаво, як воно буде. Але це після того, як я остаточно стану на ноги. Хочу ходити без паличок, без милиць. Тільки на своїх ногах".

Його командир каже, що поки він командує батальйоном, люди на протезах не будуть штурмувати. Це принципово. Але Андрій усе одно мріє.

Він не вважає себе героєм. Каже, що просто робив свою роботу. Але підрозділ беззаперечно визнає його Героєм України. І таких, як він, - одиниці.