Кунілінгус у Візантійській імперії 😁

Феодор Вальсамон, один із найвідоміших візантійських каноністів XII століття, залишив нам, мабуть, найдокладніше середньовічне візантійське обговорення того, що сьогодні називають кунілінгусом.

І сталося це не в еротичному творі, а в коментарі до церковного права.
Вальсамон розбирав 70-те правило Василія Великого, де йдеться про диякона, який «осквернився устами». Сам вислів був не зовсім зрозумілим, тому каноніст навів кілька його тлумачень.

За одним, ішлося просто про пристрасні поцілунки з жінкою. За іншим, про чоловіків, які, «палко запалені вогнем Афродіти», використовують жіночі статеві органи «як чашу» і таким чином оскверняють свої вуста. Ще одне пояснення було ще прямішим, дехто «в еротичному безумстві цілує жіночий сором», а на закиди відповідає словами Псалтиря, «губи наші з нами, хто нам пан?»

На цьому Вальсамон не зупинився. Щоб пояснити, про які саме «губи» йдеться, він звернувся до античної наукової та лексикографічної літератури. У «Ономастиконі» Юлія Поллукса він знаходить назви частин жіночих геніталій, які перекладають приблизно як «миртові губи», «краї» та «крильця». Потім посилається на Аристотеля, який також називає відповідні анатомічні структури «губами».

Далі каноніст повідомляє ще цікавішу деталь. За його словами, автори еротичної поезії писали, що жіночі статеві органи під дією язика «зяють, плюються і збільшуються».
Для церковного юриста XII століття це вже було достатньою підставою сформулювати практичне покарання.

Священнослужитель, який таким чином «осквернив свої уста», на думку Вальсамона, мав бути на певний час відсторонений від служіння. Однак сану він не позбавлявся, оскільки каноніст вважав, що «повного гріха через злягання» не сталося.

Перед нами рідкісний випадок, коли середньовічний церковний юрист змушений був дуже детально описувати сексуальну практику, щоб визначити її місце в системі канонічних покарань. Причому для аргументації він використовує Біблію, церковні правила, античну анатомію, словники і навіть еротичну поезію.

Сам Вальсамон був далеко не другорядною фігурою. Він працював у Константинополі, був одним із провідних знавців візантійського церковного права, а наприкінці XII століття став патріархом Антіохійським. Його коментарі до канонів згодом стали одним із важливих джерел православної канонічної традиції.

Тому це не маргінальна еротична байка, випадково записана якимось монахом, а цілком серйозна юридична дискусія одного з найавторитетніших візантійських каноністів.
І заодно хороший приклад того, наскільки хибним є популярне уявлення про Середньовіччя як про епоху, де про секс нібито «не говорили». Говорили. Просто іноді мовою канонічного права.

Юра Таран.