21 лютого 1946 року.Копичинці. Баворівщина.Це була ніч, коли кілька молодих людей зробили вибір і дали ворогу таку відсіч, які і сьогодні важко осягнути розумом.Унаслідок зради в одній із хат Копичинців була заблокована боївка ОУН під проводом Івана Ухача — «Ігоря».Проти п’яти повстанців радянська влада підняла цілий батальйон військ НКВС.У домі перебували: • Іван Ухач («Ігор») — очільник боївки • Степан Дмитерко («Махно») • Ярослав Вербний («Зорян») • Василь Кузик («Вихор») • Василь Любий («Дуб»)Був ще шостий — Ярослав Маланюк («Степан»).Саме він мав повернутися тієї ночі, щоб ще до світанку вивести боївку з Копичинців.Але «Степан» не прийшов.Чекали годину.Чекали дві.Чекали до ранку.Вони не знали, що він уже ніколи не прийде.Значно пізніше один із працівників КДБ Копичинецького райвідділу, Бражников, у розмові розповів, що сталося насправді.«Степан» пішов до станичного, якому довіряли повстанці. Розповів про плани переходу на Захід, про місце перебування боївки, попросив допомоги — кілька пар чобіт і кошти з каси.Станичний або вже був завербований МДБ, або злякався, або пошкодував грошей.Він запросив «Степана» до вечері…і завдав йому удару праником по голові. Смертельного.Зброю й гроші зрадник загорнув у мішок і тієї ж ночі пішов у місто — просто у відділ МДБ. Там повідомив, де перебуває боївка.По тривозі підняли батальйон НКВС.До світанку хату оточили суцільним кільцем солдатів.Коли розвиднілося, пролунало:«Бандьорu, здавайтесь! Ви оточені!»З хати — тиша.А потім — вибухи.З усіх чотирьох вікон полетіли гранати. Повстанці не чекали милості — вони прийняли бій.Будинок був цегляний, і кілька годин оборони перетворили двір і сад навколо на пастку для тих, хто намагався підійти ближче.Час ішов.Ближче до третьої години по обіді підтягнули артилерію.Перший постріл пробив стіну.Другий — зруйнував частину хати.Далі постріли летіли одне за одним.Повстанці зрозуміли: виходу немає.Уцілілі спустилися до льоху, забрали з собою поранених.І там, під землею, вони востаннє заспівали «Ще не вмерла Україна».Після цього кожен зробив свій останній крок — щоб не потрапити живим у руки катів.Наступного дня тіла виставили для опізнання й фотографування. Це сало стати показовим уроком від совєтів для інших українських повстанців.Поховати — заборонили.Будь-хто, хто наважився б це зробити, ризикував тюрмою як «бандпособнік».Мертвих вивезли за цвинтар і залишили в лісі — без могили, без хреста, без імен.Але навіть страх не зміг зупинити людяність.Через кілька днів уночі прийшли жінки — сестра Івана Ухача — Ольга та дружина Василя Кузика.На домотканих веретах вони винесли тіла з лісу й тихо поховали їх на цвинтарі.Без слів.Без свідків.З молитвою.Лише 12 червня 1992 року, вже в незалежній Україні, останки героїв оунівського підпілля були перепоховані з честю в спільній могилі в Копичинцях. Серед них — і п’ятьох сміливців з боївки «Ігоря».Вони не дожили до Незалежности.Але Незалежність прийшла завдяки їм.🕯 Слава героям, що пожертвували найціннішим за Україну. Памʼятаємо!📚 Першоджерело:Історичний клуб «Копичинці»