21 лютого 1946 року. Копичинці. Баворівщина. Це була ніч, коли кілька молодих людей зробили вибір і дали ворогу таку відсіч, які і сьогодні важко осягнути розумом. Унаслідок зради в одній із хат Копичинців була заблокована боївка ОУН під проводом Івана Ухача — «Ігоря». Проти п’яти повстанців радянська влада підняла цілий батальйон військ НКВС. У домі перебували: • Іван Ухач («Ігор») — очільник боївки • Степан Дмитерко («Махно») • Ярослав Вербний («Зорян») • Василь Кузик («Вихор») • Василь Любий («Дуб»)Був ще шостий — Ярослав Маланюк («Степан»). Саме він мав повернутися тієї ночі, щоб ще до світанку вивести боївку з Копичинців. Але «Степан» не прийшов. Чекали годину. Чекали дві. Чекали до ранку. Вони не знали, що він уже ніколи не прийде. Значно пізніше один із працівників КДБ Копичинецького райвідділу, Бражников, у розмові розповів, що сталося насправді.«Степан» пішов до станичного, якому довіряли повстанці. Розповів про плани переходу на Захід, про місце перебування боївки, попросив допомоги — кілька пар чобіт і кошти з каси. Станичний або вже був завербований МДБ, або злякався, або пошкодував грошей. Він запросив «Степана» до вечері…і завдав йому удару праником по голові. Смертельного. Зброю й гроші зрадник загорнув у мішок і тієї ж ночі пішов у місто — просто у відділ МДБ. Там повідомив, де перебуває боївка. По тривозі підняли батальйон НКВС. До світанку хату оточили суцільним кільцем солдатів. Коли розвиднілося, пролунало:«Бандьорu, здавайтесь! Ви оточені!»З хати — тиша. А потім — вибухи. З усіх чотирьох вікон полетіли гранати. Повстанці не чекали милості — вони прийняли бій. Будинок був цегляний, і кілька годин оборони перетворили двір і сад навколо на пастку для тих, хто намагався підійти ближче. Час ішов. Ближче до третьої години по обіді підтягнули артилерію. Перший постріл пробив стіну. Другий — зруйнував частину хати. Далі постріли летіли одне за одним. Повстанці зрозуміли: виходу немає. Уцілілі спустилися до льоху, забрали з собою поранених. І там, під землею, вони востаннє заспівали «Ще не вмерла Україна». Після цього кожен зробив свій останній крок — щоб не потрапити живим у руки катів. Наступного дня тіла виставили для опізнання й фотографування. Це сало стати показовим уроком від совєтів для інших українських повстанців. Поховати — заборонили. Будь-хто, хто наважився б це зробити, ризикував тюрмою як «бандпособнік». Мертвих вивезли за цвинтар і залишили в лісі — без могили, без хреста, без імен. Але навіть страх не зміг зупинити людяність. Через кілька днів уночі прийшли жінки — сестра Івана Ухача — Ольга та дружина Василя Кузика. На домотканих веретах вони винесли тіла з лісу й тихо поховали їх на цвинтарі. Без слів. Без свідків. З молитвою. Лише 12 червня 1992 року, вже в незалежній Україні, останки героїв оунівського підпілля були перепоховані з честю в спільній могилі в Копичинцях. Серед них — і п’ятьох сміливців з боївки «Ігоря». Вони не дожили до Незалежности. Але Незалежність прийшла завдяки їм.

🕯 Слава героям, що пожертвували найціннішим за Україну. Памʼятаємо!

📚 Першоджерело:Історичний клуб «Копичинці»