Цього дня у передвісті рівнодення хотілось би написати вам текст, що торкається речей подібного порядку. Колись Карл Юнг дуже добре відчув поштовх нації Третьої Імперії до глибин своїх відчуттів. Імʼя їм було «Вотан». Бо Вотан ніколи не зникав. Він дрімав у темних глибинах крові, захований під тягарем століть, поки люди вважали, що стали хазяями власної долі. Але боги не вмирають – вони лише ховаються у вітрах, що пронизують ліси, у громі, що котиться над полями. І ось тепер він знову прокидається.В своєму ессе «Вотан» Юнг пише: «Ми потрапили в полон ірраціонального фактора, що має міфологічну природу, а саме – в руки бога бурі та шаленства».Як колись, так і у сьогоденні люди «особливого типу» можуть відчути, як його сила наростає, як вона б’ється в серці кожного, хто дослухається до поклику предків. Це не просто ідея, не просто спогад – це порив, несамовитий ритм життя, що веде вперед. «Вотан є блукаючим богом, духом невпокійного руху, що штовхає народ у безкінечний вирій змін».Його голос звучить у гомоні вітру, що рве дерева з корінням, у шаленій радості битви, у дикій пристрасті до свободи. Це той самий шал, що охоплював воїнів у давнину, те саме натхнення, що змушувало їх забувати про страх і кидатися в бій. «Коли боги не знаходять людських сердець, вони вселяються у події».І тепер він живе в тих, хто здатен згадати свою історичну памʼять. Він кличе крізь час, крізь кров, крізь сни, що приходять уночі. Це не просто історія минулого – це сила, що нуртує в нас і завжди чекала свого часу, щоб знову підняти нас у вихор бурі.