Що відбувається, коли під час сесії за вікном лунають вибухи?
Автор: Olha Malyshok

Безпека – передусім, проте під час повітряної тривоги я проводжу сесію (зараз працюю онлайн). «Якщо буде гучно «занадто», зупинюсь і перейду у безпечне місце»🙄
Звісно, за умовно нормальних обставин вже сама сирена має бути достатнім приводом для цього. Але це усвідомлення ніби забувається, а радше дисоціюється🧩
Адаптивна функція дисоціації дозволяє сфокусуватися на роботі, лишаючи інші сигнали на периферії. З іншого боку, дисоціація як захист несе загрозу терапевтичному процесу.
Це один із викликів спільної травматичної реальності, яку ми поділяємо з клієнтами.

📙

Maya Peled-Avram та ін., автори статті Therapists' Shared Traumatic Reality During War: Personal, Professional and Growth Factors пишуть про «страхітливу симетрію», де терапевти перебувають у травматичних умовах, подібних до умов клієнтів. «Масова травма може активувати дистанціювання та дисоціацію, які можуть підірвати здатність терапевта стримувати та трансформувати психічний біль клієнта…» Водночас автори вказують, що терапевтична робота може зміцнюватися через взаємне визнання та реінтеграцію дисоціативних станів, коли терапевти та клієнти діляться своїм особистим досвідом🤝

📗

M. G. Frawley-O’Dea у статті When the Trauma Is Terrorism and the Therapist Is Traumatized Too: Working as an Analyst since 9/11 говорить, що аналітики не менше за пацієнтів схильні дисоціювати трагедії замість продовжувати працювати з цим матеріалом.
Чи інтегруємо ми, чи дисоціюємо вплив травматичних подій, залежить від комплексу факторів, у тому числі від зовнішнього та внутрішнього світу наших стосунків та вже наявних наразі результатів терапії.
У цей час варто дати достатньо місця для себе та пацієнтів, щоб опрацювати травматичний досвід, при цьому важливо не припускати, що інші відчувають приблизно те саме.
Авторка говорить про важливість збереження діалектичної напруги між реальністю та її символічним значенням для аналітика та пацієнта. Вона описує пастки, у які ми можемо потрапляти, якщо вважаємо досвід пацієнта ідентичним своєму та керуємося вимогами власного стану, а не його. Наприклад, деякі терапевти у якості захисту зосереджуються виключно на символізмі травматичної події, не розглядаючи її реального змісту, інші, навпаки, можуть несвідомо направляти фокус лише на зовнішні аспекти, або взагалі уникати цієї теми. Не розглянувши аналітично наші власні значення важких подій, ми можемо обмежувати у цьому своїх пацієнтів.

Тож я проговорюю клієнтові, у якого лунає тривога, що ми можемо зупинитися і продовжити пізніше. Даю собі дозвіл зі свого боку перервати сесію, можу подивитися у телеграм, що і куди летить. Так я піклуюся про себе та клієнта, у тому числі, визнаючи зовнішню реальність. Та зазвичай продовжую роботу, усвідомлюючи, що під звуки тривоги у аналітичному просторі з’являються наші пов’язані з нею дисоційовані стани. І інколи, все, що ми можемо зараз – це брати їх до уваги, намагатися розглянути під час сесії, власної рефлексії та супервізій і не вимагати від себе та іншого більшого, ніж ми можемо витримати.

❓

Поділіться, як ви працюєте у тривогу? Чи переходите у безпечне місце? Чи хочете продовження дописів на тему роботи у спільній травматичній реальності? Лишаємось на зв’язку🤝