ОЛЕШКИ. МІСТО, ЯКЕ ВМИРАЄ В НАС НА ОЧАХ
Про це треба кричати.
В окупованих Олешках на Херсонщині залишаються близько двох тисяч цивільних, серед них — приблизно 50 дітей. Люди фактично відрізані від нормального постачання їжі, ліків, електрики, газу та медичної допомоги. Виїхати надзвичайно важко. Доставити допомогу — майже неможливо.
🌊 Червень 2023 року. Після руйнування Каховської ГЕС Олешки майже повністю пішли під воду. Люди рятувалися на дахах. Уже тоді гуманітарний доступ до окупованого лівобережжя був критично обмежений.
🥫 Початок 2026 року. Через нестачу товарів перестає нормально працювати останній продуктовий магазин. Люди переходять на крупи, домашню консервацію та залишки власних запасів.
🚗 Травень. Під час короткого зниження інтенсивності бойових дій вдається евакуювати лише кілька десятків людей. Для міста, де залишаються тисячі цивільних, це крапля в морі.
❗️ З кінця травня регулярне постачання продуктів практично припиняється. Дороги заміновані, будь-який рух транспорту смертельно небезпечний, над містом постійно працюють дрони.
🏥 Червень. Медична допомога стає майже недоступною. Швидкі практично не виїжджають до людей. Евакуація важких хворих і поранених перетворюється на окрему смертельно небезпечну операцію.
🍃 Вересень 2026 року. Ситуація вже має ознаки справжньої гуманітарної катастрофи.
Люди шукають стару консервацію у покинутих будинках. Борошно продають склянками. Їдять те, що залишилося на городах, навіть дикі рослини. Готують на примітивних вогнищах. Не вистачає навіть солі.
І найстрашніше — там залишаються діти.
🌍 Україна вимагає гуманітарного коридору, доставки продовольства та медикаментів і організованої евакуації цивільних.
Але час іде.
У XXI столітті українське місто фактично відрізане від їжі, ліків і можливості нормально виїхати.
Там не статистика.
Там дві тисячі людей.
Там діти.
Там літні люди.
Там ті, хто щодня чекає, чи зможе хтось до них дістатися.
🙏 Про Олешки треба говорити. Голосно. Треба вимагати гуманітарного коридору і порятунку людей зараз, а не тоді, коли вже буде пізно.
Бо найстрашніше — не лише голод, страх і окупація.
Найстрашніше — коли світ до цього звикає.
Не звикаймо. Олешки — це Україна. І там досі чекають на допомогу.