Дуже непопулярний в наш час пост

Поки одні з гордістю носять форму ЗСУ і захищають країну, інші — знімають ганебні обісцяні відео, кричать чаєчками, волають про "несправедливість" та загалом ллють бруд і шукають виправдання. Сотні тисяч українських чоловіків та жінок з гордістю носять військовий однострій. Водночас, особи без статі та гідності бояться одягнути форму Збройних Сил та стати на захист України. Бояться відповідальності. Бояться ризику. Бояться стати чоловіками. Тому вони ховаються за спідницями своїх дружин і матерів. А ті, замість виховати гідність — ниють, істерять, пишуть заяви, пости, скарги та щодня обливають брудом військових територіальних центрів комплектування. Бо легше кричати на військових,ніж подивитися правді в очі й сказати синові:«Ти боїшся». ТЦК сьогодні зробили зручним ворогом. Не росію. Не окупанта. А українських військових. При цьому мовчать про головне:військовослужбовці ТЦК — це не “кабінетні люди”. Більшість із них — ветерани. Ті, хто воював з 2014 року. Ті, хто пішов у 2022-му без повісток і умов. Вони ВЖЕ були на передовій. Вони ВЖЕ бачили смерть. Вони ВЖЕ втрачали друзів. А тепер отримують плювки в спину від тих, кого захищали. Поки одні місяцями живуть у бліндажах —інші роками шукають “відмазки”. Поки одні повертаються з фронту з пораненнями — інші накручують родичів, вигадують історії й вчать, як “не служити”. У цій війні немає нейтральних. Але є ті, хто воює. І є ті, хто користується тим, що хтось інший воює за них. Найгучніше про «несправедливість» кричать ті, хто найбільше боїться почути слово “відповідальність”. І поки хтось ховається — хтось інший тримає небо над його домом. Це і є вся різниця.