Моя люба спільното «Порадні», доброго дня.Зараз у Меджугор'є дууууже тепло, у нашому готелі працює кліма, а мої хлопчики попадали на підлогу та позадирали догори ноги після повернення з Подбрдо (про це напишу ввечері))) і релаксують. Я маю можливість щиро й відкрито поговорити з вами - як клінічний психолог, схема-терапевт, священник і просто як терапевтичний обмежений батько, який узяв на себе відповідальність за допомогу у одужанні цих поранених титанів.Дехто хто з вас запитує мене в приватних повідомленнях: «Отче, а чого реально чекати від цього тижня? Чи зможе Меджугор'є повністю вилікувати хлопців від контузій та жахів війни?».Я хочу бути з вами чесним. За один тиждень неможливо повністю стерти наслідки важких черепно-мозкових травм чи ПТСР. Мозок моїх синочків зазнав занадто сильних ударів на фронті. Але те, що ми точно закладаємо і що ми обов'язково привеземо назад додому - це фундаментальний перелом і запуск великого зцілення.Ось які реалістичні, на мою думку, дива ми крок за кроком вирощуємо тут щодня, використовуючи кожну хвилину мого обмеженого батьківства:Ми даруємо їхньому мозку «перезавантаження»:Два дні в дорозі показали, як сильно страждає їхня поранена нервова система від різких звуків та напруги. Але тут, у Присутності та сакральній тиші Меджугор'є, без сирен і міського гамору, їхній мозок нарешті виходить із режиму «хронічного виживання».Як результат який ми вже бачимо: мої хлопчики починають спати без нічних жахіть. Їхній фоновий писк у вухах стає тихішим, а серцебиття - рівнішим. Це чиста фізіологія нейропластичності: у безпеці мозок сам починає латати свої рани.Ми обережно плавимо їхню залізну броню: На війні мої синочки звикли бути «залізними воїнами», які нічого не відчувають, не плачуть і все контролюють. Це захисний режим, але в мирному житті він руйнує їх зсередини. Моє головне завдання як терапевтичного обмеженого батька - показати їм, що зі мною та з іншими, кого вони визначили як безпечного, можна бути слабкими, вразливими, можна плакати й просити про допомогу.Через техніку рескриптингу (переписування важких спогадів) ми забираємо з їхнього минулого біль і безпорадність. Дуже сподіваюся, що мої синочки повернуться додому з глибоким усвідомленням: «Те, що сталося під Бахмутом чи Роботиним, було жахливим, але воно завершилося. Тепер я в безпеці, тато поруч, і мені можна просто жити».Ми лікуємо зранену душу: Війна часто забирає базову віру в справедливість і Бога, залишаючи важку провину вцілілого. Меджугор'є - це простір Присутності, глибокого миру та прийняття, де ніхто нікого не змушує й не судить. Тут, біля фігури Богородиці чи в тиші простору, мої сини, сподіваюся, відчують найголовніше: «Я не покинутий. Мене люблять. Моя жертва була не марною, і я маю право на прощення й мир».Я дуже хочу і докладаю до того зусиль, щоб мої синочки назавжди забрали із собою в Україну досвід безпечної родини. Мрію, що вони назавжди запам'ятають, що ділитися своїм болем і плакати в колі побратимів - це не соромно, а безпечно. Що вони більше не закриються в самотності вдома.Вони чітко знатимуть, як дихати і як заземляти тіло, як ставити під сумнів недобрі думки та впливати на свій емоційний стан тощо, коли на подальший службі чи вдома їх спробує наздогнати панічна атака чи біль.У їхній зраненій свідомості, сподіваюся, назавжди з'явиться спокійний, сонячний острівець - хорватське море, водоспади, Крка, затишна гостинність кола побратимів, Присутність і велична тиша Меджугорє. Щоразу, коли їм ставатиме темно, їхній мозок матиме куди повернутися, щоб заспокоїтися.Ми зараз сіємо дуже делікатне насіння в глибоко зорану війною землю. Деякі плоди ми бачимо вже зараз - у їхніх перших усмішках та спокійному подиху під час сну. А якесь насіння проросте в їхньому подальшому вже через місяці після повернення. Зараз для нас найголовніше - зрушити з місця процес одужання від акубаротравми, щоби повернувшись у шпиталь, вони могли якнайшвидше довершити процес свого одужання та повернутися на фронт, як із самого початку вони про це говорили.