Моя люба спільното «Порадні», доброго вечора.Зараз у Львові западають глибокі сутінки. У нашому затишному готелі нарешті стало зовсім тихо, хлопці засинають, а я хочу побути трохи з вами. Наш перший день Ретриту завершився. Для мене, як для провідника, він пройшов під знаком того, що в схема-терапії ми називаємо обмеженим батьківством (limited reparenting).Це означає стати для цих мужніх, але глибоко поранених війною чоловіків тією надійною, стабільною та турботливою фігурою, яка забирає на себе весь контроль і каже: «Я тут. Я дорослий, я сильний, я знаю маршрут. Вам більше не треба воювати чи когось захищати. Тепер я захищу вас. Можна розслабитися».Хроніка першого дня: від захисної броні до перших усмішокПочаток дня був непростим: хлопці заїхали в готель втомлені дорогою, з тими самими «скляними», напруженими поглядами, які бувають після важких контузій. Перше, що ми зробили після заселення в готель, - це смачний, ситний обід і залізне правило: три години повної тиші та відпочинку. Ніяких розмов про війну, ніяких завдань. Мозок мав просто відчути безпеку ліжка й теплих стін.А під вечір відбувся наш перший, дуже трепетний вихід у світ - прогулянка вечірнім Львовом.Для людини з акубаротравмою вихід на міську вулицю - це величезний стрес. Раптовий гуркіт трамвая, сирена чи навіть голосний сміх перехожого сприймаються пораненою нервовою системою як загроза. Тому ця прогулянка була повністю терапевтичною:Я йшов попереду, задаючи дуже повільний, розслаблений темп. Ніякого поспіху. Якщо хтось уповільнювався - уповільнювався весь наш маленький загін.Ми вчилися спиратися. Коли у Сашка (ім'я змінено) через пошкоджений вестибулярний апарат від різкого звуку трохи хитнулася земля під ногами, він за звичкою зціпив зуби, намагаючись встояти сам. Я просто підійшов, м'яко, але впевнено обійняв за плечі: «Обіприся на мене, друже. Спирайся всією вагою, я тримаю. Тобі більше не обов'язково тримати цей удар наодинці». Ми постояли так хвилину, поки його мозок не повернув баланс. Це і є обмежене батьківство - дати фізичну опору там, де світ бійця колись похитнувся.Ми повернули радість простих речей. Вечеря в місті була теплою, майже сімейною. Я бачив, як під час розмов у хлопців уперше за тижні почали розгладжуватися важкі зморшки на чолі й з'явилися перші, ще трохи сором'язливі посмішки. Наче діти, які знову вчаться довіряти цьому світу...Коли ми повернулися до готелю, я зібрав усіх на наші перші розслаблюючі практики. Поранений контузією мозок - це налякана дитина, яка перед сном чекає на жахи. Ми продовжували практикувати дихати «квадратом», заземлятися через тіло та знімати хронічний писк у вухах за допомогою спеціальних вправ, які рекомендовані при тому типі поранень, які мають хлопці.Я вимикав світло, говорив спокійним, впевненим голосом, і бачив, як їхні плечі остаточно опускалися, а дихання ставало рівним. Вони зробили свій перший, найважчий крок - дозволили собі прийняти турботу й захист.Завтра рано-вранці наше авто рушає на кордон. Ми екіпіровані вашою любов'ю, нашими «аптечками спокою» та абсолютною впевненістю, що ми робимо правильну справу.Дякую, що ви з нами. Дякую, що допомагаєте мені бути цим надійним плечем для тих, хто тримав небо над нами.На добраніч, рідна спільното Порадні. Спімо спокійно - ми варті того спокою....о.Тихон#порадня_високий_ретрит_для_військових