Терапевтичний щоденник священника | ЯК ПОЛЮБИТИ БОГА, ПОЛЮБИВШИ СЕБЕ 13Подвиг із примусуТи — це не твої гр...

ЯК ПОЛЮБИТИ БОГА, ПОЛЮБИВШИ СЕБЕ 13Подвиг із примусуТи — це не твої гріхи. Так, гріхи у тебе є, але ти не складаєшся лише з них. Наприклад, один чоловік п’є або курить. Інший пробував наркотики. Хтось робить ще щось погане. Але ці пристрасті не є нашою суттю, вони не є нашим «я». Так, можливо, вони сформували наш характер, через них у нас з’явилися якісь погані, жахливі, страшні якості, але все це — не ми. Бог дивиться на нас і бачить прекрасні, чудові душі. А ми часто ототожнюємо свої вчинки зі своєю сутністю. Я збрехав — значить, я брехун. Украв — значить, злодій. Але ж це не властивість людини. Це — одномоментний відбиток, який накладає життя. Наприклад, якщо мій автомобіль потрапив у дорожньо-транспортну пригоду, зіткнувся з іншим автомобілем і дістав різні пошкодження, то це не означає, що ці пошкодження завдані мені. Так, автомобіль мій, але я — це не мій автомобіль. Так само і гріхи: вони мої, але сам я не є гріхом. Інакше для чого нам тоді дано Хрещення, Миропомазання? Для чого Євангеліє?Якось один учень у школі сказав мені:— Знаєш, ось цієї радості в Церкві, про яку ти говорив, я ніколи не бачив. Моя мама завжди сумна і пригнічена.Адже, по суті, хлопчик хотів сказати наступне: моя мама поводиться «у стилі» вашого Бога і тому вважає дуже правильним постійно зітхати: «Горе нам, окаянним! Нехай змилується над нами Господь!»Це відчуття пригніченості… Хіба до нього має приводити нас Христове благовістя? Господь приніс нам радість, але де в нас ця радість? Де надія? Де натхнення та оптимізм? Так, зараз у країні криза, у нас безліч економічних, особистих та інших проблем, і іноді, приходячи до Церкви, ми замість того, щоб отримати стимул до життя, починаємо відчувати страх, зневіру, почуття власної недостойності та гріха. Дехто вважає, що все це — ознака високої духовності. Такі люди, наприклад, скажуть усміхненій людині: «Сміх — це не духовно!» А чому? Сьогодні я якраз запитав про це одного чоловіка, який прийшов на сповідь. І він відповів:— Я знаю деяких отців на Афоні, які ніколи не сміються!Я відповів йому:— А я знаю деяких отців на Афоні, які сміються дуже часто, так само як і деякі отці за межами Гори Афон!А якщо подумати про всі шість мільярдів людей на Землі? Господь над нами не для того, щоб мучити чи зневажати нас. І я впевнений, що на Землі багато християн, які і сміються, і плачуть, і при цьому перебувають у мирі та душевній рівновазі.Я не хочу сказати, що дурний сміх — це добре (хоча іноді через нерви і таке буває). Але не треба впадати в іншу крайність — хворобливе самобичування. Воно не лікує. Згадую одну даму, дуже церковну і благочестиву, яка, коли дзвонила своїй подрузі, одразу забувала про будь-яке благочестя і починала страшно всіх засуджувати і пліткувати. Де ж у ті моменти була її печаль, пам’ять про власні гріхи, самобичування? Виходить, усе це вона демонструвала лише священнику?Я відчуваю величезне розчарування, коли зустрічаю людей, які вважають себе великими християнами, а на ділі є неймовірно жорстокими та безжальними і до себе і до інших. Як часто вони засуджують! І я, зрозуміло, поводжуся точно так само.І як після всього цього ми можемо приходити до Церкви зі смиренним виглядом, демонструючи страх Божий і повторюючи: «Я нічого не можу, нехай Господь просвітить мене!»? Адже наше жорстокосердя передається всім навколо, і таким чином ми заважаємо людям відчувати радість. І найжахливіше: ми вважаємо це «здоровим духовним кліматом».Духовне здоров’я не є даністю. Ми повинні шукати його, прагнути до нього.Одні люди приходять до Церкви, тому що їм потрібне місце для своїх страхів, невпевненості, пристрастей. Такі люди просто шукають простір, де можна пристосуватися і знайти щось своє. Інші приходять до Церкви, щоб сховатися. Треті починають висловлювати в церкві свою агресію. Ці люди в принципі агресивні і, прийшовши до храму, починають воювати — знаходять підходящий об’єкт і вступають із ним у бій, як із ворогом.