Так, служити людям складно. Так, людська незрілість вражає. Так, суспільство втомлене і часто сліпе. Але саме тут і перевіряється, чи ми вийшли з дитячого "мені має бути комфортно" у дорослу дгарму, де служіння є відповіддю на реальність.І ось тут повертається парадокс бгакті: індивідуальний духовний прогрес є похідною від нашої етичної взаємодії з Пракріті, а не навпаки. Етика не прикрашає садхану. Етика відкриває садхані сенс.Висновок: не "врятувати світ", а не зрадити реальністьМені не потрібна утопія і не потрібна масова "єдність думок". Я не вірю в суспільство без конфліктів і без сліпоти. Але я також не приймаю капітуляцію, замасковану під "духовну зрілість".Ми не зобов'язані "переробити всіх". Але ми зобов'язані не зрадити базову логіку бгакті: бачити Господа не тільки на вівтарі, а й у серцях живих істот. Ми зобов'язані не плутати духовність із втечею. Ми зобов'язані не відривати Пракріті від Джерела і не знецінювати соціальне, бо це поле дгарми, а не "додаток".І якщо ми хочемо говорити про справжню відданість, то почати доведеться не з красивих слів про "індивідуальне спасіння", а з простого питання: чи робить моя практика мене більш здатним любити, служити і захищати живих істот, чи вона просто допомагає мені відгородитись від реальності.Це і є момент істини. Не у храмі. Не у цитатах. А в тому, чи одухотворюю я Пракріті своєю відповідальністю, чи ховаюсь від неї під релігійним куполом.Садхана або робить нас людьми, або стає алібі.Михайло Ташков (Мукунда Харі дас)