Інтерновані українці у таборі в Стшалкові 1919 року.

Первісно табір у Стшалкові був створений німецькою владою на початку Першої світової війни як місце утримання військовополонених з Російської імперії. Після війни польська влада "поселила" тут полонених та інтернованих військовиків армій УНР та ЗУНР. Тут їм доводилося розділяти побут зі своїми ворогами — взятими польськими жовнірами у полон червоноармійцями.

У розпал Першої світової війни неподалік села Стшалків біля Познані, на теренах, які тоді належали Німецькій імперії, військова адміністрація вирішила створити місце для утримання військовополонених. Фактично за декілька місяців на ділянці площею 75 гектарів розбудували табір, розрахований на 30 тисяч утриманців. Тут з’явилися приміщення для розташування варти, комендатури, таборової майстерні, лазні, електростанції, дезінфекційного пункту, пекарні, шпиталю, ізолятору, парової пральні, сушарки, водокачки та навіть театру. Для житла було виділено вісім секторів, кожен із яких містив 7–8 великих землянок або бараків.

Восени 1918-го Перша світова війна закінчилася, Німецька імперія розпалася, а терени довкола Познані стали частиною щойно посталої Польщі. Здавалося б, з історією табору вже завершено. Але нова польська влада, яка проводила впродовж 1918–1919 років низку військових кампаній за свої східні кордони (спершу проти ЗУНР, а згодом — і проти більшовицького війська), вирішила надати локації, чиї будівлі вже почали розбирати, "друге життя".

Так, у травні 1919 року одними з перших у таборі опинилися військовики "Сірої" дивізії Армії УНР, які напередодні потрапили до польського полону під Луцьком. Перебували вони тут недовго — завдяки зусиллям Дипломатичної місії УНР у Варшаві вже у серпні 1919-го їх спершу перевели до табору у Ланцуті, а звідти — в Україну, на фронт проти денікінців.

Окрім них у 1919 році серед табірних "мешканців" перебували й полонені вояки Галицької армії та цивільні галичани (вони влітку 1919-го становили основну частину із майже 25 тисяч ув'язнених, які на той момент перебували в Стшалкові), а також військовики-червоноармійці, проти яких упродовж 1919 року польські жовніри воювали на теренах Литви, Білорусі, Латвії та України (Волині та Поділля) — їх станом на жовтень 1919 року нараховувалося понад 2600 осіб.

Загалом чисельність полонених у таборів часто змінювалася — якщо наприкінці 1919 року вона становила більше 10 тисяч осіб, то через рік — понад 35 тисяч. Та й сам склад таборових "мешканців" був плинним. Одна з причин — висока смертність через незадовільні умови утримання на тлі частого поширення інфекційних хворіб та недостатнього харчування. Ще одна — постійне переміщення бранців поміж різними таборами для інтернованих, які в Польщі постали після Першої світової війни. А ще — спорадичне проголошення польською владою амністій для українських полонених та інтернованих, особливо на рубежі 1919–1920-х років.

Змінювалося й ідейно-соціальне забарвлення утримуваних — замість переважно галицьких вояків влітку 1919 року, навесні 1920-го тут значну частину вже становили червоноармійці (на тлі радянсько-польської війни), а на початку 1921 року сюди перевели ще й військовиків із частин генерала Станіслава Булак-Балаховича та донських козаків.

Улітку 1921 року табір знову "поповнився" українським національним чинником — після планової ліквідації табору в Ланцуті сюди передислокували групу інтернованих військ УНР, а восени цього ж року — з таборів у Вадовицях, Петрокові (Трибунальському) та Александруві-Куявському.

З одного боку, в цей період українцям в таборі вдалося певним чином налагодити освітньо-культурне життя: у Стшалкові запрацював перенесений із Ланцута Український народний університет (його відвідувало понад 700 слухачів) із військовим факультетом, українська гімназія ім. І. Стешенка, перебував Наддніпрянський хор Дмитра Котка, який гастролював Польщею, а також налагодили викладання курсів українознавства, мовознавства, бухгалтерії, роботу бібліотеки та читальні, видання часописів "Військовий вісник", "Наша зоря", "Нове життя", "Промінь", "Спортсмен", "Студентський вісник".