20 вересня 1919 р. на ст. Жмеринка представниками махновського командування було підписано угоду зі штабом Армії УНР про співпрацю у боротьбі з білогвардійцями

Обставини підписання і розриву військово-політичної угоди.

На початку вересня 1919 року армія махновців, що налічувала близько 30 000 тисяч разом з обозом, повільно відступала перед потужним угрупуванням Якова Слащова, що переслідувало повстанців. На засіданні комскладу було поставлено прориватися на захід для “союзу з Петлюрою”, де проглядалася можливість розвантажити армію, відпочити і дістати боєприпаси [1].

Головний отаман військ УНР постав перед важким вибором. Вступ з махновцями у союзницькі відносини відверто провокував білогвардійців до початку бойових дій і махновці це прекрасно розуміли. З іншогобоку справа перемир’я з білими була вкрай сумнівна й втрачати такого цінного у бойовому відношенні союзника як Махно було неприпустимо. До того ж, у випадку відмови, махновці, що не мали ніяких зобов’язань перед УНР, самі могли оголосити війну і їй, що було вельми небезпечно при малочисельності займавших східний фронт петлюрівських частин. У вересні 1919 р. боєздатність петлюрівських військ почала стрімко знижуватись через епідемію тифу, що вразила українське військо. Махновці, доречі ще не вражені тифом, неначе обопільно гострий меч могли з однаковою легкістю вразити як “білих”, так і війська УНР. І ще, Петлюру з колегами не могла не тривожити доля отамана Григор’єва. Адже Махно вбив свого союзника на підставі звинувачень, які неможливо було ані довести, ані відкинути. А після цього виступив із заявою про правомірність зробленого. Напевно не забулися і події грудня 1918 р. коли випрацювавши попередні умови угоди з петлюрівцями і отримавши в заставу її підписання партію озброєнь, махновці забралися в своє розташування і почали військові дії проти УНР. Це свідчило про непевність союзницьких почуттів і Петлюра вирішив проводити по відношенню до махновців “розумну” політику. Її мета зводилася до того, аби таємно і одночасно проводити переговори і з махновцями, і з денікінцями, при умові що вони залишаться в невіданні відносно паралельних зносин. Волковинський приводить слова Петлюри, що начебто були сказані ним у вузькому колі: “…коли в наш штаб приїхали посланці від генерала Шкуро і спитали, як ми ставимося до Махно, то довелося відповісти, що ми, як регулярна армія з бандитами зв’язків не підтримуємо, в той же час ведучи переговори з Махно відносно братства зброї проти Денікіна” [2].

Встановлення першого контакту з махновцями взяли на себе представники петлюрівських частин, що базувалися в околицях Умані. Делегація прибула як раз тоді, коли штаб РПАУ(м) закінчував випрацювання положень майбутнього договору. Віктор Білаш відмічав, що деякі члени делегації УНР носили старовинний одяг і запорозькі оселедці [3]. Це не було рідкістю, і серед махновців теж знаходилися піддаті козакоманії особистості. Петлюрівці заявили про свій фактичний стан війни з Денікіним, і про небажання військового зіткнення з махновцями. Як висловився з цього приводу старшина Іван Калина: “наш штаб вважав за доцільне не перешкоджати махнівцям бити денікінців” [4]. Почувши таке махновці забажали вступити в союз на засадах “військового нейтралітету” за що отримали ще одну обіцянку допомоги.

Переговори з представниками І-го Корпусу УГА продовжилися в містечку Козятин і тривали декілька днів [5]. Серед галицьких солдат ходили навіть чутки, що Махно погоджується ввійти в склад УГА [6]. До цього, звичайно ж, справа не дійшла, але “отаман Махно поставився до УСС з довірою і відразу погодився продовжити праве крило бригади” – повідомляє стрілецький історіограф [7]. Попередньо умовившись махновці зайняли ділянку фронту. Остаточне оформлення відносин повинно було відбутися по приїзді високопоставленого керівництва Армії УНР. Створення єдиного фронту можна приблизно датувати спираючись на наказ № 216 штабу 1-ї бригади РПАУ(м) командиру 2-го Юзівського полку, відданий 13 вересня 1919 р. Полк повинен був зайняти позиції правіше Умані і зв’язатися з петлюрівськими частинами.